П'ять життів доктора Гундлаха - Вольфганг Шрайєр

— Де відвага, там і перемога!

— Так, так, але не тому… Це мене захоплює.

Гундлах пожвавішав. Він відчув, як піднімається його настрій. Коли в нього відібрали кредитну картку, він був зовсім занепав духом.

— Що тебе турбує?

— Важко сказати. Мені здається, я ще не зовсім упевнений у тому, що на тебе можна покластись у всіх відношеннях… Що з тобою можна подружитись назавжди. А мені цього дуже хотілося б, повір мені, але навколо тебе якесь сяйво, якийсь лоск… Пробач мені, я кажу дурниці.

— Говори спокійно далі.

— Якийсь холодний лоск. Ти по суті цинік, правда ж? А до циніків у мене не лежить душа. Та ну його до біса, забудь про все. Мені не хочеться з тобою зближуватись… Ти, звичайно, захочеш знати, чому. Тепер кожен з нас повинен залишатись у своїй шкурі.

Гундлах думав над цим, аж поки їх покликали, йому здавалось, ніби щойно він довідався про щось нове в собі. Майже ніколи не траплялось, щоб інша людина відкривала перед ним свою душу, якщо не враховувати любовні акти. Гертель трохи зазирнув йому в душу, побачив його наскрізь, в цьому не було сумніву. Якщо він на це спромігся, тоді чи не варто зав'язати з ним справжню дружбу, а не просто вдавати, що дружиш? О, він знає, як важко йому це вдається! Забіяка Ганс Гундлах… Його стихією була боротьба, конфронтація, протидія — він мало з ким перебував у дружніх стосунках. Одна частина його душі, здавалось, противилась тому, щоб він вступав у стосунки, завойовував міцну дружбу чоловіків і жінок. То було недоліком його характеру. Але ж не можна бути одночасно всім, не можна мати все на світі.

— Отже, не вийшло? — спитав Махано, коли Гундлах, нагадавши про вчорашню зустріч, подякував за машину й солдатів для охорони, а потім розповів про своє лихо. Махано сидів між ад'ютантом і ще одним офіцером за величезним, позолоченим у стилі ампір столом наполеонівських часів, який був своєрідним бастіоном для всіх його попередників. Тепер цей стіл, здавалось, теж лишився останньою бойовою позицією полковника Махано. — Ми дуже шкодуємо, адже це стосується, зрештою, й нас.

— Так, полковнику, нас пограбували, вкрали в нас півтора мільйона доларів о сьомій годині п'ятнадцять хвилин на Планос східніше парку Бальбоа. За рестораном «Монтерей» стояв поліцейський контрольно-пропускний пункт, до складу якого входило чоловік шість — вісім. Нас зупинили і, відвернувши нашу увагу всілякими формальностями, зламали замок багажника і забрали звідти гроші. Коли ми в дорозі помітили, що нас обікрадено, і повернулися назад, від контрольного пункту і сліду не залишилось. Ми кинулись їх шукати, але ніде не знайшли…

— А ви не подумали, — запитав ад'ютант, — що то могли бути переодягнені бандити?

— У посольстві ми детально перевірили, наскільки це можливо. — Гундлах повторював факти, а всі деталі пропускав, щоб не заплутати офіцерів або ж не наштовхнути їх на думку перевірити, чи він взагалі уповноважений проводити розшуки. — Це виключається, панове. Ви можете це легко з'ясувати, якщо поцікавитесь, хто там на той час здійснював контроль.

Махано кивнув і наказав помічникам звернутись до головного управління поліції.

— Я не сумніваюсь у правдивості ваших слів і дуже шкодую, що так вийшло, — докинув полковник. — Ми все з'ясуємо! Це вже не перший такий випадок. Ми розширюємо службу безпеки, до чого нас змушують обставини, в наші ряди, на жаль, просотуються елементи, не досить ретельно підібрані, і їм іноді вдається завдавати нам шкоди.

— Георг Дорпмюллер, — сказав Гундлах, зворушений відвертістю полковника, — не заслуговує на таку долю. Це фахівець з великими знаннями й досвідом, людина бездоганної душевної чистоти. Це не просто підприємець, якого легко замінити іншим, а фахівець, котрий розуміє потреби країни, де доводиться працювати. З особливою сердечністю він ставиться, полковнику, до вашого багатостраждального народу. — Гундлах розумів, що йому пощастило знайти тон, приємний для слуху полковника. — Важко збагнути, чому саме його ліві сили обрали заложником. Якщо через бандитизм, — хто б за ним не стояв — викуп зірветься, тоді це буде подвійний удар для моєї фірми. Сеньйора Дорпмюллера просто ніким замінити. Фірма буде поставлена перед вибором: або працювати на півсили, або взагалі припинити діяльність, в тім числі і будівництво об'єктів у Сальвадорі. Бо коли на його місце й буде знайдено заміну — якщо взагалі хтось погодиться, — та людина опиниться під не меншою загрозою.

— Ні, такого не можна допустити! Електростанція повинна бути закінчена, так само як і порт… Якщо ви згорнете роботи, за вашим прикладом можуть піти й інші, ланцюгова реакція, й саме тоді, коли нам так потрібна допомога, особливо з-за океану, — Махано говорив розважливо, намагався детально все пояснити, не був таким різким, як учора в домі священика. Гундлах відчував, що тут говорить заклопотана, зацькована людина, приголомшена останніми політичними подіями в країні. Мабуть, на нього вже посипались докори його правих поплічників, що ліберальна млявість сприяла вчорашнім заворушенням, а тепер в газетах з'явилися численні статті з великими, досить неприємними заголовками, де уряд звинувачують у тому, що він влаштував криваву розправу.

Все йшло добре, Гундлах навіть не сподівався, що його так приймуть. Усунений від виконання обов'язків, він тепер отримував справжнє задоволення від того, як блискуче грає роль одного з керівників Рейнського концерну. Все це було втіхою для нього, полегшувало його падіння. На якусь мить йому здалося, що обидва вони, він і полковник, зараз немов артисти в театрі, двоє невдах, які втратили все, а тепер намагаються підбадьорити себе, вдаючи, ніби все ще можна поправити. Гнітючий, вдаваний стан. Досі лише Гундлах знав, що його звільнено з роботи, бо Махано справді вважав його повноправним представником фірми, можливо, не цілком усвідомлював він і своє реальне становище. А може, він справді ще щось міг? Може, міцніше сидить у кріслі, ніж про це написано в довідках концерну. Гундлахові хотілось, щоб усе саме так і було. Адже цей полковник лишився його останньою надією.

Махано підвівся, підійшов до карти на стіні й, мов начальник генерального штабу, взяв указку, яку поспішив дати йому ад'ютант. Він вказав на місце, де зливалися річки Лемпа та