П'ять життів доктора Гундлаха - Вольфганг Шрайєр
Гундлах намагався збагнути найголовніший задум цих людей. «Який їм зиск від того, що підсунули цей звіт людям, які вже розірвали з ними контракт?» — думав він. Поки касета крутилась, Гундлах пильно стежив за обома детективами. І раптом, чи не з міміки Пінеро — губи в того якось особливо стислись, а в очах промайнув хижий блиск, — Гундлах усе зрозумів. Вони хочуть довести, що без них нічого не вийде. І щоб це стало прикладом для всіх ділових кіл Сальвадору! Хто без ВВВ матиме справу з викрадачами, той утратить готові гроші і зазнає удару від своїх же людей! Це наука, яку детективи намагалися втовкмачити всім фірмам країни. Через те й підстроїли йому таке.
Гундлах чув, як у паузах, поки в магнітофон закладали нову касету, протестує Гертель. Хлопець звинувачував детективів, що ті крадькома понатулювали в приміщенні підслуховуючих апаратів. Детективи намагалися затиснути йому рота своїми доказами, мовляв, мікрофони просто необхідно вмонтовувати на той випадок, коли б сталося непередбачене, бува, з'являться самі викрадачі. Таке вже не раз траплялось. Отже, апаратура — нормальний запобіжний захід для охорони інтересів клієнта, вони просто зобов'язані були його ужити, та й доктор Зайтц дав їм свободу дій.
Гундлах думав над почутим, намагався вгадати, що приховано за словами. Очевидно, детективи спершу підслухали розмову, це й підказало їм ідею, потім вони вже діяли за виробленим планом: зібрали звинувачувальні матеріали і проти Гертеля, випередили викрадачів й передали по телефону свою фальшивку, потім зателефонували на контрольно-пропускний пункт поліції, чи хто там під нього маскувався, і повідомили, що тією дорогою має їхати машина з грішми. Усе могло бути й по-іншому, можна вигадати сотні різних варіантів. Якщо він правильно міркує, тими трьома мільйонами ВВВ поділилися з місцевими властями — службою безпеки тощо. Правда була такою неправдоподібною, що її не можна було не тільки довести, а навіть охопити розумом: ВВВ викрали гроші, щоб самим збагатитись і водночас підкупити місцеві власті, з якими вони перебували в спілці. Вдало зроблений хід, підтасовка фактів або підробка звинувачення, як кажуть у Сполучених Штатах, коли хочуть розквитатися з кимось; ведення сухопутної війни за всіма Гаагськими правилами, як говорив його батько.
У нього не було жодного шансу самому передати гроші викрадачам. Тут був район ВВВ; від зграї собак зайцеві неможливо втекти.
Але Гундлах не збирався здаватись.
— Це ви записали позавчора ввечері, — сказав він, коли плівка скінчилась, — а принесли аж сьогодні?
— Вчорашні заворушення перешкодили нам…
— Ага, від демонстрації ви ховаєтесь у нори? Ваша обережність заслуговує всіляких похвал. Але вашому клієнтові — моїй фірмі — вона коштувала великої суми грошей.
— Дуже зворушливо чути це саме з ваших вуст, — в'їдливо відповів Хілларі.
— Розкажіть краще, де ви поділи гроші, — втрутився Пінеро. — Поверніть їх, і ми негайно заберемо свій звіт назад.
— В такому разі загляньте в свій гаманець!
— Пане Гундлах, — сказав Зайтц, — не виходьте за рамки.
Йому саме доповіли, що прибув Вальман; обидва детективи підвелись.
— Ми дуже засмучені, — мовив Хілларі до Зайтца. — Хотіли зробити як краще, тоді й звітувати довелося б зовсім по-іншому. Надзвичайно невтішні наслідки, нам самим дуже прикро…
— Не вішайте носа, Хілларі! — крикнув Гундлах. — Ви вже й так мало не плачете.
— … але Ворд, Вебстер і Віллоубі чекають від нас суворої об'єктивності, — доказав Хілларі. — Ми не маємо права нічого прикрашати. Власне кажучи, втрачати клієнтів не в наших інтересах.
— Одного ви вже втратили, — озвався Гертель. — І причина цього вам відома.
Обличчя Хілларі лишалось незворушним, як у гравця в покер, з цього обличчя ніколи не можна було здогадатись, про що ця людина думає й що відчуває, зате Пінеро, прощаючись, по-юнацьки усміхнувся, показавши свої гарні зуби.
— На жаль, справи наші погані, панове, — заявив торговельний радник Вальман, коли пані Біндінг, яка вела й протокол, прокрутила йому магнітну плівку. — О боже, хто б міг подумати… Найкраще буде, якщо ви все визнаєте й повернете гроші! Тоді концерн навряд чи порушуватиме судову справу, я думаю, її можна буде зам'яти, правда ж? Адже гроші ніде не ділись?
— Ви не маєте права ставити нам такі запитання, — сказав Гундлах.
— Отже, наполягаєте на своєму… Шкода… — Вальман важко сидів у кріслі. Здавалось, він шкодував, що межі його повноважень надто вузькі. Поза стінами посольства він не мав права ні заарештовувати, ні навіть передати когось у руки місцевих карних органів, які через безлад у країні й самі собі не могли дати ради. Гундлах знав, що влада Вальмана над ним обмежена, Вальман міг тільки написати доповідну в Бонн і забрати в нього паспорт, що він і поспішив зробити. Зважаючи на те, що шкоди завдано не місцевій, а їх вітчизняній фірмі, стаття 16 конституції не дозволяла передавати його до рук іноземних властей. Через відсутність договору про видачу Вальманові лишалось тільки пригрозити міжнародною поліцією і змусити обох добровільно повернутись на батьківщину. Проте Зайтц, як видно було з його виразу й поведінки, сумнівався в їхній причетності до злочину, через те й утримувався від будь-яких висновків.
— Вважайте, що перебуваєте під домашнім арештом, — по довгій мовчанці заявив Вальман, глянувши на годинник: був саме час обіду. — Повертайтесь на свої квартири й, нікуди не відлучаючись, чекайте вказівок! Можете тепер спокійно розмовляти між собою, нічого не приховуючи, бо, власне, вже й нема чого…
— Сподіваюсь, ви не чекаєте, що ми дякуватимемо за таку ласку.
Вальман докінчив думку:
— Може, це змусить вас переглянути свої позиції. Якщо ж здумаєте зникнути, я оголошу розшук, повідомлення про вашу втечу будуть розіслані в посольства всіх
