П'ять життів доктора Гундлаха - Вольфганг Шрайєр

— І підстрелять нас, якщо ми їх справді знайдемо.

— Тоді давай назад, до центру. Треба хоч заявити.

— Куди — в поліцію? Гансе, ми сидимо по вуха в багні. Якщо все це випливе, фірма нас по голівці не погладить.

— Я за все відповім. А ваша яка вина?

— У нас немає свідків. Ми тільки можемо сказати Зайтцу, що потрапили в аварію.

Гундлах похитав головою, йому теж спадало на думку таке. Спробувати звернути все на аварію, непогана ідея, але на цій брехні далеко не заїдеш. Тут і викрадачі не мовчатимуть, та й Дорпмюллера не звільнено.

— Спасибі за поради, Петере, але в тому разі ми хіба що дістанемо відстрочку годин на дванадцять. Користі нуль… Їдьмо спочатку до посольства.

«Три мільйони марок… Погані справи. Такої втрати фірма нікому не подарує… І все-таки не треба впадати в розпач, — заспокоював себе Гундлах. — Ще є шанси, навіть якщо із страховкою не вигорить. Іншим і не таке сходило з рук. Наприклад, Люпп та ще дехто не такі справи завалювали — й нічого. Три мільйони це навіть менше половини вартості повітряного лайнера типу «аеробус». Найбільша західнонімецька фірма «Даймлер-Бенц» 1979 року мала три мільярди чистого прибутку, Рейнське акціонерне товариство промислового будівництва теж не набагато відстає, три мільйони це, може, тисячна частка його щорічного прибутку. Отже, все одно що укус комара, якось переживуть. В країнах «третього світу» часто доводиться миритись і не з такими втратами…»

Але ж він, Гундлах, не директор і не має права вписувати в розрахункові документи червоні цифри. Він службовець середнього рангу, отже, й масштаби інші.

На вулиці Поньєнте Гундлах згадав, що він неголений. Пальці були липкі від пластикової маси, яку він брав у руки. Гундлах вийняв з кишені носовичка й добре витер пальці. Коли приїхали, Гертель провів його лише до входу. В приймальні Гундлах попросив секретарку доповісти про нього торговельному радникові Вальману.

Вислухавши його, Вальман сказав:

— Неприємний сюрприз! Я ніби передчував… О боже, три мільйони! Пане Гундлах, мені здається, ви починаєте перетворюватись на дитину, що завдає всім надто багато клопоту. — Обливаючись потом, він важко сів у крісло, розплившись на всю його ширину.

— Ми потрапили в пастку…

— Я ж кажу — безневинне дитятко. Або просто невдаха, якщо вам це більше подобається!

— Мені це не дуже подобається. Я прошу вашої допомоги.

— О, звичайно. Позавчора ви звернулися за порадою, якою потім знехтували. Вчора чомусь опинились у самій гущі заворушень, знову безневинно, й просили, щоб ми вас визволили. А сьогодні сподіваєтесь, ніби я можу розв'язати й вашу проблему з трьома мільйонами марок? А чи не занадто багато ви від нас вимагаєте? Ви, мабуть, думаєте, посольство існує тут лише для того, щоб виручати вас із усіляких халеп?

— Я не міг діяти за вашою порадою, бо викрадачі категорично відмовились приймати гроші через детективів.

— Он воно що? Все одно ви діяли надто необачно, не прислухавшись до поради людей, які перебувають тут уже три роки, а не три дні… Такої ж думки дотримується й доктор Зайтц.

Гундлах підвівся.

— Де ви вчились так розмовляти з людьми? — сердито запитав він. — У Бонні, перед своїми дітьми? Можливо, їм і подобається такий тон, а мені не дуже. Ну що ж, я був вельми радий… І ще одне: у своєму звіті я постараюся оцінити підтримку, яку ви мені надали.

— Чому ви так хвилюєтесь? Звичайно, ми постараємося якось вам зарадити. Може, вип'єте чогось?

— Пийте самі. Я пити не хочу, я хочу знати точну адресу, куди можна заявити про пограбування, така заява неминуча.

— Така ж неминуча, як і безнадійна, мій любий…

— Ваше довір'я органам правопорядку режиму, при якому ви акредитовані, здається, похитнулося?

— Це ви так сказали. Їдьте спокійно у свою фірму, а я тим часом поміркую, що для вас можна зробити, — відповів Вальман, підводячись із удаваною посмішкою на обличчі.

Закінчуючи лагодити зіпсований замок багажника, Гертель сказав:

— Здорово, Гансе. Ну й піддали ви йому пари.

— А він і так ніби весь із пари… — відповів Гундлах.

Дорогою Гертель висловив йому свою думку про Вальмана. Млявий ветеран тропіків, який не зносить сонця, але подовгу вистоює в аеропорту, зустрічаючи поважних добродіїв. Нещодавно Вальман навіть йому, Гертелеві, протягом п'яти хвилин тричі міцно тиснув руку, коли він, Гертель, прилетів сюди. То була дуже важлива риса торговельного радника.

Зайтц був уже в курсі справ. Гундлах зрозумів, що це близький друг Вальмана. Він з виляском кинув на стіл грудку пластикової вибухівки, а як другий речовий доказ дістав з кишені видане йому посольством рекомендаційне посвідчення з поліцейською печаткою. Доктор Зайтц з огидою відвернувсь од вибухівки й уважно придивився до штампу в документі. На паперах він знався.

— Кажете, це офіційна печатка сільської гвардії? — здивовано вигукнув він. — І ви не мали часу перевірити? Тоді погляньте зараз! Це штамп похоронного бюро «Сінай»!

— Оце штука! — вихопилося в Гертеля. — Мафія!.. Теж по-своєму дотепно.

— Помовчте! — крикнув на нього Зайтц. — Ви також співучасник.

— Що ви маєте на увазі, пане Зайтц?

— Чи відомо вам, що таке продуктивність?

— Праця, виконана за одиницю. часу.

— Ні, корисний наслідок. У вашій діяльності він дорівнює нулю. Отже, помовчте. Хіба ви не підтримували пана Гундлаха у виконанні його задуму? Ви часто поводились надто зухвало, і тепер також. Зараз вам більше личило б трохи розкаятись у своїй провині.

З'ясувалося, що незабаром після того, як вони виїхали з двома валізами грошей у багажнику, зателефонували викрадачі й сказали те саме, що й учора: «Сьогодні передача не відбудеться…» Така ж телефонограма, сказав Зайтц, лежить на ім'я Гундлаха в готелі. Зайтц негайно вислав услід за ними автомашину, але через затримки на контрольних пунктах вона