П'ять життів доктора Гундлаха - Вольфганг Шрайєр

Цей голос… Де він його чув? І раптом Гундлах здогадався, хто там говорить.

— Ви нічого для нас не зробили, — сказала жінка.

— Ми робили, що могли.

— Нас переслідують, мій чоловік загинув…

— Він удався до зброї!

— Бо ви нас не захищаєте.

— Якщо хунта з підозрою ставиться до церкви, то в цьому винна сама ж церква, самі парафіяни!

— В тому, що служить своєму народові?

— Не старайтеся перекидати провину на інших, якщо ви розчарувались у житті. Я молився й роздумував над тим, чи можна продовжити лінію монсеньйора Ромеро… Так, я намагаюся йти на компроміс, вибираю той шлях, на якому церква досягне більшого, ніж коли б одверто виступила проти існуючого ладу, повірте мені!

Архієпископ ніби аж благав зглянутись над ним, мов людина, притиснута до стіни, а не церковний владика, який вимагає послуху. Видно було, що його співрозмовниця набагато сильніша за нього. В цю мить до коридору ввійшов офіцер, а вслід за ним, гупаючи ногами, ще четверо чи п'ятеро військових чинів. Вартові солдати рвучко розчинили перед ними двері, схоже було, ніби тут чекали на цих гостей. Мак-Лін прошепотів:

— Полковник Махано! Я так і знав.

Махано поцікавився їхніми особами. Він був чорнявий, середній на зріст, віком приблизно такий же, як і Гундлах. Скельця його окулярів були вгорі затемнені и надавали поглядові похмурого, загрозливого виразу. Проте коли Гундлах назвав свою фірму й мету приїзду, полковник полагіднішав.

— Я чув про той інцидент і бажаю щасливого розв'язання, — мовив Махано півголосно й майже співчутливо. — Ви нам потрібні, ми надаємо великого значення вашій діяльності, — закінчив він, підбадьорливо посміхаючись і по-дружньому доторкнувшись на прощання до його руки. В розчинених дверях на нього вже чекали учасники переговорів: попереду архієпископ, а поруч із ним, у тонкій квітчастій сукні, та жіночка з готелю.

Гундлах утупився в неї очима. Вона примружилась, також упізнавши його.

— Полковнику, ви могли б мені допомогти? — спитав Гундлах і побачив на її обличчі раптове напруження, немов у людини, загнаної в глухий кут. Очевидно, жінка вирішила, що він зараз її викриє й передасть у руки властей.

— Будь ласка, я слухаю.

— В тій справі я конче мушу повернутися до готелю! Мені мають зателефонувати.

— Візьміть це на себе! — звелів Махано лейтенантові зі свого почту. Потім, ледь торкнувшись пальцями козирка, сказав Гундлахові:— Отже, приємно було з вами познайомитись.

Гундлах намагався ще раз заглянути в очі жінки, ніби хотів переконатись, яке враження справив на неї своєю великодушністю, хоч насправді його вчинок був продиктований лише здоровим глуздом. Адже заложників не звільнюють шляхом видачі тих, в чиїх руках вони перебувають. Але молода жінка вже дивилася на архієпископа, який, очевидно, мав бути посередником між нею та Махано.

Внизу Гундлахові та його товаришу кивнули на «джип», Мак-Лін невдоволено буркнув:

— Хіба не можна було трохи потерпіти? Я зробив тільки півділа!

— Зате самі ще цілі.

— Ви відшкодуєте мені цю втрату, якщо розповісте свою історію!

Гундлах відмовився. Вже сутеніло, з півночі, десь із узгір'їв, долинало торохтіння автоматичної зброї. Вони проїхали кілька безлюдних кварталів, але наступні вулиці були дедалі неспокійніші. На авеніді Кускатлан гуркотіли автобуси, з дверей у них звисали цілі грона пасажирів. Люди, які в п'ятницю поверталися з роботи, мусили будь-що до комендантської години дістатись додому, хоч хай би як далеко мали їхати. В душі Гундлаха наростало роздратування проти Мак-Ліна в міру того, як вони віддалялися від арени бойових дій. Він подумав про обложених у церкві Ель Росаріо людей. «Тепер, — міркував він, — отой жвавий полковник і змучений ваганнями архієпископ виторгують перемир'я».

— Я живу в готелі «Шератон», — сказав Мак-Лін, злазячи з «джина». Якщо захочете обмінятися думками — я до ваших послуг!

Гундлахові не хотілось його навіть бачити. Мав таке відчуття, ніби цей чоловік застукав його на чомусь непристойному. Гундлах ішов до готелю «Каміно Реаль», що, виблискуючи склом, здіймався над сусідніми ресторанами.

Він твердо вирішив не встрявати більше в жодні авантюри. Зараз прийме душ і добре попоїсть, щоб викреслити з пам'яті всі неприємності. А потім чекатиме телефонного дзвінка від жінки, врешті-решт зобов'язаної йому тим, що перебуває на волі.

Сидячи пізнього вечора в номері готелю, стіни якого пахли кедровим деревом, Гундлах побачив на екрані телевізора свого рятівника, полковника Махано, який вів діалог з репортерами. Ті згадали вісімдесят убитих і двісті поранених, говорили про десятки тисяч демонстрантів, які, шукаючи захисту, сховались у стінах університету, де їх тепер «охороняють» солдати. Репортери в надто чемній формі поставили запитання про винуватця сьогоднішніх подій, і це дало можливість Махано козирнути цілою пачкою фотографій:

— Ось тут, панове, ви бачите тих, хто починав… — На фотографіях були зображені юнаки в напівмасках, ті хлопці з сумками, які супроводжували колону, а потім прикривали її вогнем.

Гундлах вимкнув телевізор і взяв пластмасову папку Вінтера. Його зацікавила особа полковника. Він не покладав особливих сподівань на політичні довідки, складені двома науковцями з його ж відділу; один з них був істориком, а другий політологом, зовсім випадково обидва мали однакове прізвище Кох[5], проте кашу зварили несмачну. Їхню писанину іноді навіть важко було зрозуміти. Самі вони в цих краях не були, не мали про них ані найменшого уявлення, а висновки робили на підставі агентурних донесень, повідомлень преси, дещо брали з архівів концерну, якими заправляв доктор Цорн. В архівах» були звіти закордонних філіалів фірми, в цих звітах часом об'єктивно описувався стан справ; проте ці документи відразу лягали під сукно, бо здебільшого містили скарги на несприятливі умови для виконання замовлень. А репортери, навпаки, все драматизували, полюбляючи сенсації, які підносили їхній престиж. Тож Кохи все це перемісили й підретушували, присмачивши оптимістичними висновками й прогнозами, додавши надміру світлих фарб, і внаслідок їхньої писанини складалося враження, ніби дивишся крізь гарну гардину на