П'ять життів доктора Гундлаха - Вольфганг Шрайєр
Гундлах вирішив спробувати.
Їм справді пощастило вибратися чорним ходом з церкви, й вартові пропустили їх, після того як Гундлах пообіцяв підняти на ноги ввесь дипломатичний корпус. Прохід між колонами у внутрішньому дворі був своєрідною нейтральною зоною й прострілювався: і обох боків. Пригинаючись, вони перебігли до будинку священика. Двері легко відчинились, але на сходах у коридорі сиділо двоє солдатів з воронованими штурмовими гвинтівками північноамериканського виробництва. Гундлах підняв руки, а Мак-Лін розмахував над головою носовичком, вигукуючи:
— Ми іноземні журналісти!
— А, вам потрібне інтерв'ю? — спитав один солдат, тримаючи палець на спуску автоматичної гвинтівки. З-під військової зеленої сорочки виглядала футболка з написом «Лас-Вегас». Важко було зрозуміти, який смисл він уклав у своє запитання. Солдати були схожі на перебраних у військову форму мафіозо.
— Ми просто хочемо добратись додому, — крикнув Мак-Лін, — до готелю.
— Тут не готель.
— З нас уже досить, хлопці! Ми не герої!
— Ми також не герої, — сказав солдат.
Гундлах простяг йому п'ятдесятидоларову банкноту. Солдат миттю сховав гроші в кишеню, обшукав обох європейців і пропустив у дім.
— Добре вийшло, — сказав Мак-Лін. — Так робитимемо й надалі: я говоритиму, а ви будете платити… Оті двоє — з батальйону, розташованого в казармах Сан-Карлоса, отже, діють під командуванням полковника Махано. — В цю мить Мак-Лін був схожий на справжнього мисливського пса, який узяв слід.
Гундлах не став питати, хто такий Махано. В будинку почулися голоси. Телефон стояв на маленькому столику в коридорі. Набираючи номер свого посольства, Гундлах крізь напіврозчинені двері побачив священнослужителя — той саме розмовляв з кількома черницями. Він був у мереживній білій рясі, з блискучою шовковою шапочкою на голові й в окулярах із товстою оправою. Одяг свідчив про високий сан.
— Ми врятовані, — прошепотів Мак-Лін. — Це архієпископ!
— А хіба його не вбили?
— Це наступник того…
Телефон посольства був увесь час зайнятий. Мак-Лін відразу збагнув, що тут відбувається: архієпископ прибув зі свого палацу для переговорів про припинення вогню. Проте Гундлах ніяк не міг уторопати, хто ж тут репрезентує ворожі сторони; навряд щоб оті черниці могли бути представницями лівих партій… Коли по-іспанському розмовляли повільно, він усе розумів: черниці скаржились своєму пастиреві, а той пишномовно заспокоював їх. Мова його була риторична, пересипана словами з Біблії. І все ж вони сперечалися з ним.
— У Чалатенанго ніхто вже не ходить до церкви, — сказала одна черниця. — Бояться солдатів. Сестри не можуть відвідувати навіть свої сім'ї. Люди не наважуються вітатися з ними на вулиці. Постійні обшуки, під час яких крадуть речі. І це ще не найгірше, монсеньйоре… В цілій провінції лишилося тільки два священики!
— Сказане вами варте вдумливого аналізу. Але в яких парафіях справи найгірші? Саме в тих, які мають зв'язки з народними організаціями…
Гундлах не вішав трубку. Нарешті на лінії щось клацнуло й він почув:
— Другий секретар посольства слухає.
Гундлах пояснив йому ситуацію.
— Ми чули про події в центрі міста, але з поліції нам повідомили, що всі військові частини перебувають у казармах. Нас у цьому запевнив сам шеф поліції.
— Отже, коли вірити властям, нічого не відбувається?
— Звичайні збройні сутички між екстремістськими угрупованнями.
— І сили правопорядку терплять усе це й ні в що не втручаються — навіть щоб захистити нас?
— Ніхто не хоче збільшувати напруження, кожен просто утримується від будь-яких дій. Військові частини теж не введено в дію.
— Я щойно розмовляв із двома солдатами з батальйону, дислокованого в Сан-Карлосі.
— Мені дуже жаль, пане Гундлах. Лишайтесь у будинку священика, зараз саме тривають переговори про припинення вогню. Як показує досвід, все повинно з'ясуватись протягом ночі.
— Тоді для мене буде надто пізно.
— Було б вам все-таки не виходити з готелю.
Гундлах поклав трубку.
— А ви не спробуєте зателефонувати своїм? — спитав він.
Мак-Лін приклав до губів указівний палець. У сусідній кімнаті велася дискусія, а він стенографував.
— В нас у Тепекойо, — крикнула одна з черниць, — спалили будинки церковних служок, трьох взагалі вбили. В Колоні солдати ескадрону смерті зґвалтували й замордували двох служок парафії тільки за те, що ті роздавали бідним продукти. Наша амбулаторія ще працює, але поліція шпигує за кожним, хто приходить на прийом. Озброєні молодчики знущаються з людей, які ходять до церкви або монастиря. Раніше в кінці тижня на месу сходились тисячі людей, а сьогодні наважується прийти, може, сотня. Проте свавілля чинять не тільки типи в цивільному, а й поліція та солдати національної гвардії; грабують, плюндрують, забивають худобу… А уряд переслідує нас і нашу церкву дедалі жорстокіше!
— Ми не відчуваємо підтримки нашого архіпастиря, ми ніби полишені напризволяще… — сказала інша черниця, й голос її змусив Гундлаха прислухатись уважніше; він не міг бачити цієї жінки, хотів був підійти до дверей, але Мак-Лін його втримав. Для репортера головне було зібрати матеріал. Гундлах ставився до нього без особливої симпатії: Мак-Лін був представником тієї преси, яка колись нещадно розгромила прогресивну газету, в якій він співробітничав і на яку покладав надії.
— А що ми тепер мусимо самі про себе дбати, — почувся той самий жіночий голос, — то кажемо: зараз було б безглуздям відступати, оскільки це означало б іти на вірну смерть. Нас дуже здивувало, монсеньйоре, що ви заявили перед іноземною пресою, ніби уряд не переслідує церкву.
— Церква увійшла в контакт з політиками. — Архієпископ уже махнув рукою на вишуканість мови. — Тому нас і б'ють як політиків. Ми, звичайно, в слушну хвилину виступимо вам на захист, але тепер ситуація складна.
— Ви, монсеньйоре, навіть не знайшли часу вислухати
