П'ять життів доктора Гундлаха - Вольфганг Шрайєр

— Ось гребля на Лемпі, — врочисто сказав полковник, ніби йшлося про Теннессі або Асуан. — Нічого значнішого за цю електростанцію в нашій країні не було збудовано від часу проголошення республіки Сальвадор… Потужність шістдесят п'ять тисяч кіловат. Одночасно розв'язано й проблему сплаву лісу. Але зростаючі потреби в електроенергії у зв'язку з підвищенням цін на нафту вимагають побудови нових гідроелектростанцій…

Слухаючи його, можна було подумати, що це будівництво одним махом розв'яже всі проблеми. Очевидно, полковник намагався сам себе підбадьорити. Або ж то було його хобі. Бурхливу річку він називав «слухняним генієм» і «могутньою рукою чарівника», а потім, ніби між іншим, показав на широкі заштриховані ділянки обабіч річки: партизанські райони. Гундлах відчував, що від згадки про це в полковника погіршав настрій. Тепер він говорив уже з меншим ентузіазмом. Ночами ворог безроздільно господарює на п'ятій частині всієї території країни. Партизанські райони здебільшого тяглись понад північним кордоном, але утворювали й чотири острови в центрі країни, місцями захоплюючи майже ввесь південний схід, аж до порту Ла-Уньйон.

Махано пояснював, що це прихована громадянська війна без чітких фронтів і флангів. Ворог стоїть і ліворуч, і праворуч. Це своєрідний терористично-анархічний заколот проти уряду, проти тієї «третьої сили», що стоїть над партіями, які плавають у крові. Намальована полковником картина жахливого побоїща здавалася Гундлаху пустопорожньою фразою. Та одночасно вона була яскравою ілюстрацією страшенної безпорадності і розгубленості полковника перед подіями в країні. В дійсності ж тут з одного боку мала місце боротьба латифундистів за свої привілеї, а з другого — народне повстання проти місцевих землевласників та іноземного капіталу. А з точки зору хунти всього цього, звичайно, не було і не повинно бути.

— Я кажу відверто, бо ви не представники преси. Оті набридливі кореспонденти все перекручують і драматизують, щоб дорожче продати свою писанину. А тут і так драма в прямому значенні слова. Хто намагається драматизувати драму, той пише бульварщину… Я не знаю, хто нам завдає більшої шкоди, партизани чи праві екстремісти. Якщо з обома не можна знайти спільної мови, то по них треба стріляти і, або ж вийти з цієї боротьби переможцем, або загинути. Бачить бог, ми шукали з ними діалогу, і не лише з допомогою церкви, як ви самі вчора бачили.

— Полковнику, а що за жінка була серед черниць?

— А чому ви про це питаєте? Вона має якесь відношення до вашої справи?..

— Вона справила на мене сильне враження.

— Вона й справді незвичайна жінка.

— Ви можете про неї щось сказати, чи вона вам незнайома?

— Ми маленький народ, прошарок освічених людей у нас дуже обмежений, отже, ми знаємо одне одного, — відповів Махано зі своєю урбаністською посмішкою на обличчі. — То була Гладіс Ортега, архітекторка; вона входила до спілки християнської молоді й навчалася разом з моїм братом. Здається, архієпископ до неї дослухається. Її чоловік нещодавно загинув у партизанському загоні, й особисте горе зробило Гладіс жорстокою й рішучою — аж до радикальності. Це саме те, що може нас загубити, поляризація здорового глузду і брутальної сили. Якщо нам ніхто не допоможе ззовні, то після всього тут зяятиме прірва, через яку не можна буде знайти примирення. Ви мене розумієте?

— Та прірва може стати братньою могилою цілої нації.

— Так. Але я не згоден з людьми, які бачать у суспільстві лише два табори, що борються один проти одного, дві міцні однорідні маси, революційну і реакційну сили… Якби так було насправді, то політика являла б собою дуже просту річ на зразок дитячої гри, її практично взагалі не існувало б і було б дуже легко писати історію.

Зараз він справляв враження змученої внутрішніми протиріччями, безпорадної людини, у якої вислизає з рук влада. По ньому видно було, що в нього немає інстинктивної жадоби влади. Якби він був надто властолюбним, то менше вдавався б у філософію. Наче щоб уникнути офіційної брехні, він говорив з Гундлахом щиро, і той ніби аж переймався до нього довірою. Махано виправдував свій стриманий курс — властолюбці цього не роблять — і хоча й досить стримано, висловився проти політики США — країни, якій завдячував освітою, кар'єрою, і від якої врешті й залежав. Здавалось, він хоче сказати: ваша техніка, а наші старання. Ваше знання, а наша вольовитість — такі люди як ми, якщо нам дадуть змогу все зробити, і мій народ буде оздоровлено! І все ж Гундлах був зворушений; Махано не прагнув викликати співчуття до себе. В цю мить повернувся ад'ютант і доповів:

— Нічого, полковнику. Шеф поліції говорить, що такого випадку не було, в головному управлінні поліції теж про це нічого не знають. Всі твердять, що сьогодні вранці біля «Монтерея» не було ніякого контрольно-пропускного пункту. Якась містика.

Все. Остання надія загинула. Однак цей його крок відкрив йому очі, і тепер Гундлах уже знав, що не варто марнувати час, ходячи по установах. Якщо вже Махано, формальний глава уряду, не зміг нічого вдіяти, то що казати про інших? Украдені гроші зникли в лабіринті, в череві режиму.

— Ми матимемо цю справу на увазі, — пообіцяв полковник, — На жаль, стан фінансів не дозволяє нам відшкодувати ваші збитки. А за життя пана Дорпмюллера не треба боятися. Партизани, безперечно, знову вийдуть на вас і з вашим другом нічого не станеться. Вони не вбивають заложників, хіба що під час нападу на них самих, коли жертва обороняється. В нас не те що у вас на батьківщині або в Італії; тут не було жодного випадку, щоб когось убили, як це сталося з Альдо Моро або з Шляйєром. Викрадачі оберігають свою жертву, адже це їхній капітал… Можу я для вас іще щось зробити?

— Я був би вдячний, полковнику, якби нам видали документ, який би зобов'язував усі інстанції сприяти нам у випадку порятунку заложника.

Махано зняв окуляри з напівзатемненими скельцями, які надавали йому приреченого зловісного вигляду. Протираючи очі, він мовчав, ніби й сам сумнівався в значенні документу, на якому під президентською