Ловець орлів - Джеймс Віллард Шульц
Моя мама вдихнула на повні груди.
— Як я люблю запах свіжої трави! — вигукнула вона. — Як легко мені на серці! Я така щаслива, що хочеться співати!
— Співай! Співай! — пробуркотіла бабуся. — Там, серед пітьми, ворогам буде любо тебе послухати.
Несподівано поблизу завив вовк, і відразу ж йому відповіла вовча зграя — голосно, протягом.
— От і не треба мені співати! Вони за мене проспівають, — озвалась мама.
О, як ми любили слухати вовче виття! Мені все здавалося, що то звірі між собою перемовляються.
Їхали ми всю ніч, кваплячи наших стареньких шкап. Невдовзі переправилися через північний рукав Малої річки, а потім через південний. Усі тутешні річки — це північні притоки Великої річки (Міссурі). На березі південного рукава ми стали і вгамували спрагу.
Моя мама раптом радісно засміялася й промовила:
— Синочку, ми напилися з моєї рідної річки. Як я люблю річки, що протікають через країну пікуні! А які чудові наші долини, вкриті лісами! Улітку тут багато ягід, а взимку гори захищають нас од вітрів та хурделиць. Та що там говорити! Наша країна таки ліпша, ніж північна країна кайна і сіксіка.
Бабуся згорда пхекнула й вигукнула:
— Дурниці ти мелеш!
Ми не відповіли їй, і вона провадила далі:
— Ця південна країна належить не тільки пікуні, а й нам, кайна, а також сіксіка.
— Еге, твоя правда, — озвалася мама, — але я помітила, що кайна і сіксіка кочують лише на півночі й не поспішають на допомогу пікуні, коли ті воюють із кроу[10], ассінібойнами та іншими ворогами, котрі мріють заволодіти нашою багатою країною.
Бабуся промовчала. Вона не знала, що відповісти.
На світанку ми під’їхали до глибокого каньйону, де протікала річка Крутий Берег. Тут, у гаю, серед беріз і тополь ми стали на денний спочинок. Я зняв поклажу з коней і повів їх до водопою. Раптом на піщаній косі помітив свіжі сліди військового загону, що налічував чоловік із двадцять. На мокрому піску, біля самої води, було видно відбитки долонь і колін. Тут воїни вгамували спрагу, а потім рушили у верхів’я річки. Я затремтів зі страху, пильно роззирнувся по боках, поглянув на схили плоскогір’я, вкритого лісами, але не побачив ні людини, ні звіра. Я боявся, що вороги причаїлися десь поблизу. Я розповів жінкам про сліди на піску. Вони переполошились теж, а бабуся відразу принишкла.
Ми осідлали коней, нав’ючили на них поклажу і виїхали з лісу. Жердини вігвама торохтіли по камінню. Спустившись до річки, ми переправилися на той бік, піднялися крутосхилом на рівнину і аж тоді зупинились, огледілися. На піщаній косі, де я напував коней, стоячи рядком, дивилися нам услід вороги. Вони почали стріляти з рушниць, кулі заривалися в землю за кілька кроків од нас. Ми стьобнули наших коней і помчали галопом по рівнині. До нас долітали глузливі вигуки.
На вершині пагорба між річкою Крутий Берег і річкою Два Священні Вігвами ми дали перепочити нашим змореним шкапам, а самі пильно поглядали назад. Але вороги нас не переслідували. Довго ми говорили про те, як нам дивом пощастило врятуватись, й дякували Сонцю за порятунок. То воно повело мене до піщаної коси! Ворогів було душ двадцять, сліди їхні лишилися тільки на косі, бо береги були кам’янисті. Якби я не побачив тих слідів, вороги захопили б нас у тополиному гаю і не пощадили б.
Коли коні трохи відсапнули, ми рушили далі й над полудень досягли річки Два Священні Вігвами. Вона стала називатися так, коли багато років тому в пониззі пікуні й кайна спорудили на честь Сонця два вігвами.
На березі річки ми зупинилися на відпочинок, напоїли коней, стриножили їх, зняли з них поклажу. Тут ми почувалися безпечно: лісу поблизу не було і вороги не могли непомітно до нас підкрастися. Бабуся назбирала хмизу, мама розвела багаття, дістала з торби сушеного м’яса й заходилася нас годувати.
Коли пообідали, мама зголосилася повартувати, поки ми з бабусею спатимемо. Вона дала мені слово, що розбудить мене ополудні і сама ляже спочити. Але мама не дотримала обіцянки й погукала мене, коли сонце вже сіло. Я прокинувся й почав дорікати їй, та вона тільки засміялася, лягла й відразу заснула біля бабусі, яка ще й не збиралася прокидатись.
Була в нас одна сучечка, чималенька, схожа на вовка. Я назвав її Сінускі — Рябий Писок. Недавно вона втратила своїх цуценят. Навела їх у гаю, далеченько від табуна, і, напевно, вони стали здобиччю койотів або рисі.
Поки я вартував, сука лежала біля мене. Враз вона підхопилася, наїжилась і, потягнувши носом повітря, жалісно заскавчала.
«Чи не загрожує нам небезпека? — подумав я. — Але ж до лісу далеко, а на трав’яних схилах не видно ні живої душі. За кілька сотень кроків од річки росли кущі шипшини, і я вирішив, що там причаївся ворог.
— Сінускі! — прошепотів я. — Хто там ховається? Біжи подивись!
Я плеснув у долоні, і вона побігла: ніколи вона так швидко ще не бігала, збиваючи куряву. Я зірвався на ноги, поклав стрілу на тятиву і розбудив жінок. Вони відразу посхоплювалися, стали розпутувати коней. Сінускі плигнула просто в кущі, але ніхто звідти не вискочив, і крику ми не почули. Страх відпустив нас, і ми з цікавістю чекали, що буде далі. Нарешті сука вийшла з кущів, затиснувши в зубах якесь мале світле звіреня. Воно було живе, ми бачили, як воно звивається. Сінускі бігла до нас риссю.
— Вона знайшла вовча! — вигукнула моя мама.
Це справді було пухнасте сіре вовченя. Підбігши до мене, Сінускі кинула свою знахідку, заскавучала і, поклавши передні лапи мені на плечі, лизнула мене в обличчя. Здавалося, вона благала пощадити мале.
— Не бійся, Сінускі, я його не скривджу, — запевнив я. — Це буде твоє вовченя — і моє.
Я нагнувся і погладив вовченятко. Воно нітрохи не злякалось й завертіло хвостиком. Звірятко було дуже худе і, здається, давно не їло. Ми не розуміли, що сталося з вовчицею, як вона його загубила. Сінускі лягла на пісок біля вовченяти, а воно схопило один з її набухлих сосків і почало жадібно смоктати.
Спутавши коней, жінки знову полягали спати. Заснуло й вовченя, сите, вдоволене. Я радів, що Сінускі його знайшла, бо ж віддавна мріяв
