Ловець орлів - Джеймс Віллард Шульц

— Підступи ближче і заглянь у яму, — сказав я, показуючи на дно.

— Ха-ха! Череп! — засміявся він. — А мій шуряк каже, що боятися черепів і скелетів нерозумно. Я йому вірю — не боюся цього черепа. Я полагоджу пастку, спущуся в неї, а череп буде мені за подушку! Але ти перший прийшов сюди, може, ти сам хочеш випробувати цю пастку?

— Ні, не хочу! — сердито буркнув я. — Либонь, твій шуряк має рацію, кажучи, що кісток людини боятися нічого, але в усьому іншому він помиляється. Ловити орлів — важке діло, потребує великої підготовки. Звичайно, білі знають те, чого ми не можемо знати! Вони вміють робити порох, рушниці та різні речі із заліза, але наші батьки знали те, чого не знають білі, і передали свої знання нам. Твій шуряк зроду не ловив орлів; ось чому він вважає, що це дуже просто, і глузує з нас. А мені старі казали, що ловець орлів має бути витривалим спритним і сміливим, має пройти через чимало випробувань і загартувати своє тіло. Ти можеш вибрати собі стежку білих людей, я ж піду стежкою, яку мені вказали наші прабатьки. Отож іди стежкою білошкірих, але зрештою доведеться тобі благати Сонце про порятунок!

— Ха-ха! Начхати я на це хотів! Не мине й місяця, як я наловлю багато орлів, а ти… якщо й станеш ловцем, то не швидко… через багато-багато зим.

Він стьобнув свого коня і помчав слідом за мисливцями.

Довгому Вовкові я заперечував, не задумуючись, та коли він поїхав, мене огорнула туга. Ведучи коня за повід, я почав спускатися з гори. Може, й правду каже Довгий Вовк, міркував я. Мені старий показує довгий і важкий шлях, а цей хоче йти найкоротшим шляхом.

Жінкам я не обмовився про це ні словом. Ми відвезли м’ясо вбитих тварин до табору, а потім я повів коней на водопій. Упоравшись з усім, я побіг у вігвам Червоних Крил, щоб повернути йому рушницю і переказати розмову з Довгим Вовком.

— Так, Довгого Вовка я добре знаю, — почав старий, уважно вислухавши мене. — Минуле літо він провів у форті Довгих Ножів на Великій річці. Повернувшись додому, він тільки й робив, що вихваляв білих та глузував із наших звичаїв. Довго ми намагалися відкрити йому очі і вказати правильний шлях, але він не послухався. Його лиха година не забариться! Може, і тобі в серце закрався сумнів? Прожени його! Звісно, білі розумні, хитрі люди, можуть робити чимало корисних і потрібних нам речей, але живуть без великих мрій. Вони торгують з нами, вимінюють на хутро і шкури свої товари й щоразу намагаються обдурити нас. А що вони поробляють у вільний час? Нічогісінько! Тільки животи напихають, регочуться й танцюють із дівчатами нашого племені, з якими поодружувалися. Про все це ми знаємо від сестри Довгого Вовка. Вона прожила зі своїм чоловіком не один рік, але ще ні разу не чула, щоб він чи його друзі коли-небудь говорили про великі подвиги, про богів чи про те інше життя, в яке ми всі рано чи пізно перейдемо. Одне йому на думці — як розбагатіти й повеселитися. Білі насміхаються з нас через свою обмеженість. Ми ж їх просто жаліємо. Вони ж не постують, не приносять жертв богам, не моляться, щоб мати пророчі видіння, — то де вони візьмуть правдиве знання? Що вони знають про природу? Дивляться на тварин, птахів, на дерева й рослини, коли бродять горами чи рівнинами, і не можуть бодай чогось навчитися від них. Глухі вони й сліпі.

Старий замовк. Здавалося, він забув про мене. Підперши підборіддя рукою, утупився в землю і бурмотів щось собі під ніс.

— Довгий Вовк зробив свою лиху справу! — вигукнув я. — Він посіяв у мою душу сумніви. Але я їх викину і забуду його слова.

— От-от! Ти говориш, як справжній пікуні! А я саме молився за тебе, щоб ти дійшов цього висновку! — похвалив мене старий. — Слухай: завтра вранці я дістану заради тебе Люльку Грому. Коли завершиться ритуал розкурювання, ти візьмеш мою рушницю, ковдру (але ніякої їжі) і підеш на схил великої Червоної гори над верхнім озером. Знайдеш там місце, захищене від дощу і вітру, й почнеш постувати. Твій піст триватиме доти, доки ти не побачиш віщого сну — доки до тебе прийде хтось із богів й пообіцяє завжди і всюди допомагати й захищати. А зараз іди додому.

Я біг щасливий до нашого вігвама. Мені хотілося чимшвидше опинитися на крутому схилі високої гори і пройти через перше випробування. Ми довго говорили про це з мамою, а бабуся вперше за останні дні лагідно поглядала на мене й підбадьорювала.

Наступного дня, коли сонце вже піднялося високо в небі, мене покликали до вігвама Червоних Крил. Я зайшов і сів на ложе праворуч від старого. Зліва від нього сиділа його старша дружина, котра носила й берегла священну люльку, за нею рядочком розташувалися чоловіки — учасники ритуалу. Більшість із них прийшли з барабанами. Біля входу, праворуч од мене, посідали молодші дружини Червоних Крил зі своїми подругами; які мали підспівувати.

У вігвамі панувала тиша: ніхто не курив. Усі були серйозні, зосереджені й не зводили очей із маленького багаття; вони думали про священну люльку. Перегодя всі повернули голови до Червоних Крил. Пофарбованими в червоне вербовими обценьками він видобув із багаття кілька багрових жарин і поклав їх перед собою на землю. З кожної торбинки дістав по пучечку духмяної трави і кинув на жарини. Заструмував ароматний димок. Старий та його дружина простягли руки і, набравши пригорщами диму, почали терти долонями обличчя, волосся, одяг; вони очищалися перед тим, як доторкнутися до Люльки Грому. Старша дружина підвелася, зняла з жердини згорток із шкур, заходилася розв’язувати всі чотири ремінці. Червоні Крила знову кинув на жарини пучечок духмяної трави і, провівши долонями по згортку, затягнув першу з чотирьох священних пісень, які співаються при розмотуванні люльки. Всі почали підтягувати. Це була пісня Давнього Бізона.

…Важко мені про це згадувати. Давно нема тих, хто співав священних пісень того далекого ранку. їхні тіні пішли в країну Піщаних Пагорбів, а люльку закопали в землю разом із тілом Червоних Крил. А ті, що залишилися… хто вони? Називають себе пікуні, але не такими були справжні пікуні. Щасливі ті, що пішли у країну Піщаних Пагорбів! Вони