Ловець орлів - Джеймс Віллард Шульц

Тривожні думи стискали моє серце, але я мимоволі повеселішав, вітаючи разом з усіма воїнів. Старі й малі раділи. Жінки обіймали своїх чоловіків, синів, братів, згадували про колишні їхні подвиги, прославляли Сонце. Люди поклялися спорудити в місяць Стиглих Ягід великий вігвам на честь Сонця в подяку за те, що всі повернулися живі.

Поки жінки співали вітальних пісень, ми довідалися від воїнів, що пікуні настигли ворожий загін на відкритій рівнині, північніше річки Крутий Берег. Вони переслідували його, і жоден ассінібойн не уник кари. Самі воїни не дістали ані подряпини. Ми довго гомоніли про славну перемогу і розійшлися пізненько.

Наступного ранку ми троє — мама, бабуся і я — виїхали з табору. Червоні Крила дав мені скакуна, привченого до полювання на бізонів. Рушницю я тримав у руці, а за спиною висіли лук і сагайдак із стрілами. Я дуже пишався рушницею. Досі мені не доводилося стріляти з такої зброї. Я неквапливо їхав повз вігвами, щоб усі бачили. Але більшість людей не звертала на мене ніякої уваги, тільки дехто зупинявся й вигукував:

— Ого-го! Маленька Видра з рушницею! Та він справжній мисливець!

Який я був гордий і щасливий! У сідлі я тримався рівно, кінь гарцював піді мною — звісно, не без моєї допомоги, а я вдавав, ніби мені важко його приборкати.

Ми перебралися через річку, піднялися північним схилом на рівнину. На узліссі троє ведмедів виривали з корінням кущі, перевертали каміння, полювали на мишей та мурахів. Мама погодилася, коли я сказав, що ведмеді нас не цікавлять, і ми поїхали далі. Нам попадалися олені, антилопи, лосі. Нарешті, від’їхавши далеко від річки, ми побачили стадо бізонів. Величезні тварини попаски піднімалися на пагорб. Ми зачекали, поки вони зникли за пагорбом, і подалися за ними назирці.

На вершині пагорба я попустив повід, і кінь, уже давно відчувши бізонів, пустився чвалом. Бізони паслися на відстані пострілу з лука. Я під’їхав близько до стада, бізони помітили мене і, задерши хвости, рвонули навтіки.

Вибравши гладкого дворічного самця, я скерував на нього коня і, наблизившись, вистрілив. Куля поцілила в легені, кров хлюпнула з ніздрів жертви. Я заходився заряджати рушницю. Не раз я чув, як мисливці на повному скаку пересипали порох. Затиснувши під лівою пахвою рушницю, я насипав пороху з рогу на долоню правої руки і спробував зарядити рушницю, але марно — порох здуло вітром. Я спробував ще раз — і знову те саме. «Марне діло! — подумав я. — Порох коштує надто дорого, щоб посипати ним рівнину!» Притримавши коня, я кинув рушницю в кущі й дістав лук і стріли. Мені не треба було підганяти мого гарячого коня, він добре знав, що йому робити. Лишалося тільки скеровувати його на жертву.

Я намітив велику самку, гладку-гладку, вона ледве встигала за стадом. Коли я прицілився, вона круто повернула й помчала назад. Повернув і мій кінь, здавалося, він будь-що хотів догнати бізона. Я не сподівався, що він так круто поверне, і мало не вилетів із сідла, але, на щастя, вчасно схопився за гриву. Кінь узяв чвалом і вмить наздогнав бізона. Порівнявшись із ним, я вистрілив йому в спину, і стріла зачепила серце. Тварина метнулась убік, підстрибнула ще кілька разів і важко гепнула на землю.

Повернути коня назад мені вдалося не відразу. Скочивши на землю, я оглянув убитого бізона й подумав: «Я ще не вмію володіти рушницею, але вправно стріляю з лука». Ця думка заспокоїла мене. Та все ж допікав сором, що я розсипав порох.

Під’їхала мама, простягла мені рушницю. За хвилю прискакала й бабуся.

— Був би ти обережніший, то не випустив би з рук рушницю, — дорікнула мама. — Вона ж не твоя. Ти знаєш, як тішиться нею Червоні Крила. Що б ми робили, якби рушниця поламалась?

— Старий зрозумів би, що не слід було давати рушницю дурному хлопчиськові, — докинула бабуся.

Я промовчав. Не хотів їм признатися, що то я сам кинув рушницю. Ми перевернули тушу самиці, аби зручніше було здирати з неї шкуру. Жінки взялися до роботи, а я виїхав на найближчу гору: треба було пильнувати, бо ворожий загін міг захопити нас зненацька.

На вершечку гори я знайшов стару яму. Колись вона була пасткою для орлів. На дні лежало пріле листя, паліччя — рештки настилу чи даху. Розгрібаючи сміття, я наткнувся на людський череп. Мить — і я вистрибнув з ями. В дитинстві я чував, що можна схопити невиліковну хворобу від дотику до людського черепа.

Я сів на краю ями, дивився на нього і сушив голову, як він тут опинився. Якщо це череп ловця орлів, то де його скелет? Так нічого й не надумавши, я почав уважно оглядати пастку. Яма була вузька й глибока. Коли б я став у ній на повен зріст, то над поверхнею було б видно тільки голову.

Я уявив собі ловця орлів, що зачаївся в цій ямі. Вгорі над ним настил із тонких гілок, на настилі опудало вовка, набите травою. У боці стримить шматок свіжої печінки. Ловець терпляче чекає орла. Але як він його заклинає? Цього я не знав. Як він здолає могутнього птаха? Мені казали, що рани від дзьоба й пазурів орла часто бувають смертельні. Як захистити себе від дзьоба й пазурів? Я не знаходив відповіді і зажурився. «Мабуть, правду казав дехто, що мине багато-багато зим, перш ніж я стану ловцем орлів», — подумав я.

Потім я згадав слова Червоних Крил і повеселішав:

— Цього літа я навчусь ловити орлів! — вигукнув я.

Я подивився вниз на рівнину, де працювали мама та бабуся. Вони вже злупили шкуру із самки, забрали м’ясо і прямували до туші молодого бізона. Невдовзі на рівнині з’явилися мисливці з нашого табору. За ними їхали жінки. Вони зупинилися біля підніжжя гори і перемовилися з моєю матір’ю. Потім один із мисливців повернув коня й з’їхав на гору. Це був Довгий Вовк із клану Ніколи Не Сміються, юнак, старший від мене на дві-три зими.

— Що ти тут робиш, Маленька Видро? — запитав він.

— Оглядаю пастку, — озвався я. — Єдине моє бажання — стати ловцем орлів, але неодмінно цього літа.

— А в чому річ? Будь ним.

— По-твоєму, ловити орлів так само легко, як полювати?

— Авжеж! Чоловік моєї сестри твердить, що піст, молитви, великі подвиги і випробування зайві. Ловити орлів може всякий.

— Дивак твій родич!

— Не смійся! Він розумніший за всіх наших дідів. Він білий, живе в