Ловець орлів - Джеймс Віллард Шульц

Я знав тільки один спосіб розбагатіти: ступити на стежку війни, захопити табуни у ворожого нам племені і виміняти їх на товари білих людей. Але жоден із військових загонів не хотів узяти мене навіть прислужником. Вожді казали, що я надто молодий. Спочатку мені слід знайти якесь відлюдне місце і постувати там кілька днів. Тільки після священного посту воїни приймуть мене до якогось загону. Вони радили мені забути про хлопчачі ігри, відвідувати вігвами жерців Сонця, а згодом — через дві—три зими — почати священний піст, щоб боги вчули мої молитви і вділили мені своєї чудодійної снаги.

Але того вечора мені здалося, що є другий, легший шлях для досягнення мети. Бабусиних слів я не взяв до уваги. У нашому племені дорого цінувалося пір’я з орлиних хвостів. За один орлиний хвіст давали десять коней або двадцять бобрових шкурок. У форті Червоних Курток[8], тут, на півночі, або у форті Довгих Ножів, південніше, на Великій річці, можна було за сорок шкурок виміняти хорошу рушницю, а за чотири шкурки — ковдру або пастку на бобрів.

Сплеснувши в долоні, я вигукнув до мами:

— Я вирішив стати ловцем орлів! До зими в нас буде табун швидких коней, а у форті білих людей ми купимо все, що нам необхідно.

Мама всміхнулася мені лагідно, як усміхаються дитині, й, похитавши головою, відповіла:

— О ні, мій сину! Може, ти й навчишся ловити орлів, але не раніше, як через багато-багато років, коли ти станеш жерцем Сонця і таким же старим, як Самотній Чоловік.

— Те саме казала йому я, — озвалась бабуся.

— Хіба не все одно: молодий я чи старий! — вигукнув я. — У мене міцні руки. Я певен, що можу схопити орла, потягти його в пастку і задушити.

— І ти, звичайно, не боїшся ні гострого дзьоба, ні пазурів, — глузливо мовила бабуся. — А може, хтось відкрив тобі таємницю і навчив ловити орлів?

— Чи знаєш ти, сину, що дзьоб і пазурі орла вбивають, як жало гримучої змії? — сказала мама. — Якщо орел роздряпає руку, вона чорніє, і людина вмирає. Навіть не всі жерці Сонця стають ловцями орлів. Вони бояться чорної смерті.

— А я не боюся! Я навчусь ловити орлів, — запевнив я. — Так, я буду ловцем орлів!

Мама засміялася, а бабуся нахмурилась і буркнула:

— Не скрекочи, як сорока!

З’ївши шматок м’яса, яке спекла на вогні мама, я загорнувся в ковдру і вийшов із вігвама. Споночіло. У всіх вігвамах великого табору горіли вогнища, а біля них вечеряли люди мого племені. Чуючи їхній веселий сміх, я повторював собі, що також хочу бути веселим і щасливим.

Хоч і лає мене бабуся, а я не відступлюсь від свого задуму і не зверну з обраного шляху. Я обійду всіх ловців священних птахів, і вони навчать мене ловити орлів.

Ясно світив місяць. Здалеку я побачив трьох своїх друзів. Вони прямували до нашого вігвама. Напевно, затіяли якусь гру і йдуть по мене. Я заховався в затінку, а коли вони зайшли до вігвама, дременув геть. Скрадаючись, я перетнув табір і опинився біля вігвама Самотнього Чоловіка. Шалено забилося моє серце, коли я відхилив запону на дверях і підійшов до вогнища. Я став як укопаний і почав нервово перебирати пальцями торочку ковдри. Я сподівався застати ловця орлів серед членів сім’ї, та мені не пощастило: випадково я потрапив на збори старійшин і воїнів. Вони сиділи обабіч нього, а його дружини — біля входу. Самотній Чоловік щось розповідав своїм гостям. Побачивши мене, він спитав:

— Чого ти хочеш, сину мій?

— Нічого… нічого… я просто так зайшов… — промимрив я, подумавши, що мене зараз проженуть.

Проте Самотній Чоловік промовив лагідно:

— Сідай, якщо знайдеш вільне місце.

Ці слова підбадьорили мене. Вільне місце знайшлося поруч молодшої дружини господаря, котра сиділа біля самого входу. Коли я сів на м’які шкури, вона всміхнулася, стиснувши мою руку, й сказала:

— К’ї! Маленька Видро, у тебе славна мати, а ти її добрий син. Я горджуся тим, що ти сидиш біля мене. Але недалеко той час, коли ти сидітимеш он там!

І вона показала рукою на ложе із звіриних шкур праворуч від ловця орлів. Зараз на цьому почесному місці сиділи два відважні воїни.

Маленькою Видрою назвав мене жрець Сонця, коли я народився. Мені ж, як і всім моїм ровесникам, хотілося швидше здійснити якийсь великий подвиг і заслужити нове ім’я — ім’я воїна.

— Коли зайшов хлопець, я саме розповідав про те, як на сході сонця спіймав орла, — почав Самотній Чоловік, обвівши поглядом своїх гостей. — Послухайте, що було далі. Я взяв шматок свіжої печінки і запхав її в бік опудалу вовка, яке служило приманкою для орла. Дах пастки геть-чисто зруйнувався, коли я боровся з орлом. Хутенько зробив новий настил, ліг на дно пастки і став чекати другого орла. Все вище здіймалося сонце, а орел не прилітав. Я вже виговорив усі заклинання, які знав. Нарешті, коли сонце почало хилитися на захід, я побачив орла — він ширяв у піднебессі. Я переживав, що птах ніколи не сяде на пастку, і знову почав говорити заклинання. Раптом орел стрілою полетів униз, гулко розтинаючи крилами повітря. О, як затьохкало в мене серце! Він спустився так низько, що я розгледів його спаленілі очі. Але сталося несподіване: орел змахнув крилами, полетів на південь і зник з очей. Ніякі мої заклинання не допомогли повернути його. Я нічого не міг збагнути. Нарешті я втратив будь-яку надію на успіх. Розсунувши жердини й настил із гілок, я піднявся на повен зріст і… побачив трьох здоровенних вовків, що лежали за десять кроків від пастки. Вони схопились, утупилися в мене, потім повернули й помчали схилом гори. О, як вони мене розсердили! Звісно, вовки пролежали тут цілісінький день і наполохали орла. Але дивно: як вони прийшли і полягали так близько від пастки?

— А мене це не дивує, — озвався один із гостей. — Їх принадив запах печінки, яку ти запхав в опудало. Але вони почули і твій запах. Ось чому боялися підійти й чекали ночі. В темряві здобич була б їхньою.

Присутні погодилися з ним. Самотній Чоловік набив ще одну люльку, закурив її і передав сусідові. Розмова зайшла про полювання, але я нічого не чув. Я сидів нерухомо, заполонений своїми думками. Наче вві сні, я бачив, що гості докурили другу люльку, а Самотній Чоловік набив її втрете