Міцний кулак туарегів - Ярослав Раймунд Вавра
На невидимій фортечній вежі відбивають десяту годину.
Наш квапливий караван дістався до величезного базару. І тут теж, крім білої аркади, такої самої, як і на головній вулиці, та кількох димучих вогнищ, нічого не видно.
Десь ліворуч і праворуч у нічній тіні лежить квартал Мадшарія, де туггуртяни шиють бурнуси, про які йде слава на всьому Сході. Темрява оповила й старий негритянський квартал Гурарі. Спить багатолюдне місто, розпростерте на гладенькому піску. Спить, мабуть, у борджі[36] й султан з роду Бену-Джелаб, могутній володар тридцяти оаз навколишньої Гірської долини, з північного кінця якої, з Біскри, приїхали наші друзі.
В кінці розлогого базару на них уже чекають верблюди, — напоєні і споряджені в дальшу путь. Ще тільки треба зняти з втомленого верблюда зручний бассур[37] та прикріпити його на спині нового в'ючака, щоб марабут Захаріаш і мокаддем Сенусідів могли їхати в ньому далі.
Не минуло й півгодини, як караван вирушив. Проминув селище Назле і подався на південь пустельним путівцем, між пальмовими гаями цієї щедрої долини.
Біля містечка Темассін мандрівники зустріли схід сонця, яке поволі підбивалося вгору, а через кілька годин, від'їхавши від Туггурта понад двадцять п'ять кілометрів, отаборилися, щоб перебути спекотливий день біля старої мечеті Блідет-Амор, окрай великого солоного мочара. За сто метрів од мочара мандрівники побачили, як тремтить гаряче повітря над неозорою одноманітною рівниною, скільки сягає око вкритою білими солончаковими плямами. Це протягом зими виникли солоні мочари — себхи — й пустельні солоні озерця — шотти.
Тимчасом як люди спочивали у тіні пальми, підклавши під голови дерев'яні сідла, марабут Захаріаш, сидячи на килимку, покликав до себе своїх вихованців, котрі навіть не думали про сон і, замість того, щоб відпочити, гасали через кактусові живоплоти й типи, сплетені з сухих пальмових гілок.
— А чи знаєте, хлопці, де ми зараз? — спитав марабут.
— На шляху до Уаргли, — поквапливо відповів Гасан.
— На південному кінці довжелезної долини Уед-Рір, — додав Карембу.
— У районі південнотуггуртських шоттів, — підсумував Бабула.
— Так, усі ви маєте рацію, але про головне все-таки забули!
— Ми сидимо під стінами мечеті Блідет-Амор! — згадав Гасан.
— Правда, правда, та невже б я розпитував вас про такі зрозумілі речі? Ні, не знаєте ви. Та й звідки вам це знати? Адже ви тут уперше! Тож слухайте — ви сидите на дні річки!
— Річки? — здивувалися хлопчаки. Адже від річки тут немає й сліду. Справжнісінька тобі пустельна рівнина, залита сліпучим сонцем…
— Ви, діти, мабуть, уже чули назву цієї річки — Ігаргар?
— Ні, такої назви, певно, ніхто з нас не чув! — відповів малий Гасан. — А що означає ця дивна назва, рабі? Адже вона, здається, не арабська…
— Так, Ігаргар — це слово з мови томагак, чи томашек. Томагаки, як я вже вам розповідав, пишуть не арабськими, а староберберськими літерами — тіфінаг.
— А, це та сама мова предків, яку ми чули в Кабілії і якою там розмовляють та співають кабільські хорали?
— Правильно, адже кабіли, ви і я — всі ми бербери, нащадки стародавніх імазигенів. А чи знаєш ти, Гасане, звідки походить ваш рід?
— Із Гафси в південному Тунісі, рабі.
— А до якого мандрівного роду належало плем'я твого батька, Бабуло?
— Е, наш старий шейх Ахір розповідав колись, що нашим прабатьком був якийсь імазиген[38], син Канаанів. Наша праматір, мовляв, була тамазиген, гарна донька Меджделова. Начебто їх обох вигнав аллах із раю, який містився у горах Аїр, чи Азбен[39]. Але шейхові, здається, було сто п'ять років. І кайд Алі Не-Догор казав, ніби старість потьмарює Ахірові розум. Наш шейх дістав од своєї матері, яка була віщункою, стародавній сувій пергаменту. І на тому пергаменті все те було описано чародійськими літерами, якоюсь диявольською мовою, — скептично пояснив Бабула.
Захаріаш звелів Бабулі принести з намету паличку і, не промовивши й слова, заходився щось писати на піску.
— Поглянь уважно, Бабуло, чи не схоже оте диявольське писання ось на це?
— Ах, учителю! Та невже ти читав те диявольське заклинання?
— А знаєш, сину, що то я написав? Послухай же!
— «Юд'єр аджен мазіг — це озброєні імазигени. Юд'єр йогаг імошарг — народ незалежний і войовничий, семи-нус тессаді нель-аг-мазіг — поділилися на п'ять щасливих родів — синів народу імазиген: гуедала, ламтуна, мессуфа, лемта, тарга».
— Але ж це, вчителю, імена п'ятьох берберських племен з великої книги Ібн Халдуна!
— У тебе добра пам'ять, Гасане! Бачу, що недаремно я читав тобі ту книжку. А що ти ще запам'ятав?
— Що цей великий мандрівник, мудрець і святий Ібн Халдун жив восьмого століття хіджри[40], що народився він, як я, як ти, вчителю, як усі ми, в благородній берберській родині. Але оскільки в нас ведеться, що бути арабом краще, то й він мимовільно тримався такої думки.
— Гаразд, — погодився марабут. — Кожен наш рід шукав свій початок серед нащадків пророка Мухаммеда. Але знай, Гасане: наші предки бербери, які звали себе імазигенами, були анітрохи не гірші за багатьох арабів, що прийшли й приходять до нас після пророкової смерті!
Славетні маври — про яких араби розповідають, ніби вони були арабської крові і ніби вони створили «золотий вік» за часів свого панування в країні іспанській, а також побудували прекрасні палаци в Кордові, Алгамбрі та ще багато чудових споруд того часу, — насправді були не араби. Маври — це ламтуна, яких пізніше почали називати санхаджа. Були вони колись найчисленнішим народом з усіх п'яти народів імазиген, тобто берберів. Санхаджа становили найбільшу частину населення Західної Африки. Вони заселяли все південне узбережжя Середземного моря і вже з давніх-давен проходили — затуляючи собі обличчя — всіма розлогами Центральної Сахари, аж до кордону тропічних негритянських країн.
Коли на нашу землю прийшов іслам, то люди, що жили на морському узбережжі, і ті, що після поразки в битвах відійшли до неприступних гір Високого, Середнього та Низького Сахарського Атласу, стали зватися кабіли. Ці племена тільки третього століття хіджри зреклися старої поганської віри, і нащадки Алі-бен-Абі-Таліба, тобто нащадки зятя пророка Мухаммеда, змогли їх підкорити.
