Міцний кулак туарегів - Ярослав Раймунд Вавра

Ото, власне, й уся суть одвічних чвар між кочівниками й ксурами, тобто укріпленими селами, розкиданими по пасовиськах у пустелі.

І за «золотий вік» вважаються ті часи, коли тверда, загребуща рука голодних кочівників і комора осілої людини дійдуть згоди про данину та оборону.

Але Бабула не довго чекав того омріяного вітру, якого так боялися марабути.

Пополудні слабкий вітерець почав облизувати обличчя мандрівників. А тому що примчав він з південного сходу, то був немилосердно гарячий навіть вночі, коли звичайно спека літнього дня приємно спадає й до ранку пустеля холоне.

Це був гарячий подих велетенського Ергу — неозорої пустелі, яка здіймається зморшкуватими піщаними горами. Ця мертва піч розжарює усю країну.

Ерг, чи Per, сягає до західного кордону Тріполі, до передмість багатого Гадамеса. А на південь Ерг, здається, не має меж: каменисте поле гамади[44] Тідікельт заступає йому дорогу на півдні, але не перетинає цілком, бо за тамадою бархани здіймаються до плоскогір'я Тасілі, розлогого передгір'я гірських ланцюгів Хоггару, чи Ахаггару, — батьківщини наймогутніших і найвойовничіших туарегів, які взяли собі ім'я гір своєї дикої країни…

Аж туди, до межі тропічного поясу, сягає цей неозорий, розжарений «Аллахів сад» — Велика пустеля Ерг.

А тим часом сухий, гарячий вітер почав свою одвічну лиху гру: котив низенько над землею дрібний кременистий пісок.

І тоді з-під ніг у верблюдів раптом зникла земля, й недозірна земна поверхня перетворилася на навальну піщану повінь, на море піску, що нестримно мчало над землею.

Верблюд бреде немов затопленою долиною, і здається, що течія мало не збиває його з ніг.

Він незабаром утрачає бажання іти далі й помалу уповільнює ходу. Верблюд хоче лягти у затишку, повернувшись спиною до всього світу. Але кілька чоловіків починають заспівувати хором довгу й стару пісню. В ній уславляється верблюжа хоробрість, вода й соковита паша. Цю пісню любить тварина, бо чує її змалечку ще відтоді, коли верблюжатком ходила біля своєї матусі.

Той спів додає розважливому другові людини впевненості, впевненості у тому, що мудра людина, мегерів брат, не покине й підтримає його навіть тоді, коли б отут казилися всі чорти пекла…

На щастя, нічого лихого не сталося, вітер не дужчав, і тому пісок сягав тільки до колін верблюдів. А яке неймовірне видовище відкривалось у примарному світлі повного місяця! Чи то й справді тільки сліпуче сяючий струмистий пісок, що його гнав понад самою землею верескливий невтомний вітер? Чи, може, то розтопилися срібні гори й течуть від обрію до обрію в недозірному річищі?

Це надзвичайне видовище зникло тільки через два дні, коли караван дістався до білого борджа — укріпленої садиби, пальмовий гайок якої доходив до невисокого гірського пасма. Хоча те пасмо було невисоке, проте перетинало шлях вітрові й летючому піску. За годину вітер, а за ним і струміння піску вщухли. Дорога почала спускатися все нижче й нижче, і незабаром у пізньому місячному сяйві забовваніла вузенька смужка лісу: Уаргла!

Раптом на коні, який мало не падав од утоми, хтось під'їхав до марабутового бассура. Гонець щось переказав марабутові, і той гукнув кількох вершників-шаанбів.

Гурт разом із бассуром збочив з путівця на захід. За мить їх поглинула темрява синьої пустельної ночі. Уаргла!

В останню хвилину зоряної ночі караван пройшов повз розлогий соляний мочар, який утворили води Уед-Міа, що збігали сюди з західних гір і тепер, улітку, загадково блискотіли викристалізованою білою сіллю. Це багновище оточувало оазу Уартла з трьох боків. На світанку караван дістався до зеленавого живоплоту фінікових пальм і зупинився перед стародавнім, давно вже зруйнованим міським муром.

Набула одразу зауважив, що низенька міська стіна не тільки оточує міські околиці, але й поділяє місто на чотири частини. Навіть тисячолітнє спільне життя не згуртувало мешканців цих частин!

— Ох, і чубляться вони тут між собою! — тихо мовив Бабула до своїх товаришів, коли караван зупинився на великому чотирикутному базарі, посеред якого стояла дивна, оточена аркадою біла споруда, притиснута до піску сяйно-білою банею. На протилежному розі височіла така сама білостінна молитовня секти мзабітів.

Але Гасан нічого не помітив. Його зацікавило дещо дивовижніше: хто міг подумати, що в славнозвісній Уарглі повно-повнісінько негрів!

— Гей, Бабуло, то бену-уаргли — негри? — здивовано запитав він у старшого товариша.

На базарному майдані, дарма що дуже рано, вже було чимало чорнолицих жінок в червоному, синьому, зеленому й жовтому лискучому атласному вбранні. Руки в них були рясно оздоблені сріблом, що виблискувало у проміннях ранкового сонця.

— Таж вони не негритянки, ти лишень придивись! — Карембу показав Гасанові на кількох негрів — майже голих, лише в набедрених пов'язках, простоволосих рабів, які саме виганяли з бічної вулички кіз та баранів.

— Це нубійки, такі ж самі, як і ті, що живуть у Мурзуку та в усьому Феццанському краї! — пояснив Набула. — Хіба ж ти не бачив їх у передгір'ях на північному заході? Уаргла стоїть на дні великого висохлого солоного озера, колишнього шотту. Восени тут завжди лютує пропасниця, а тому люди з білою шкірою тікають звідси світ за очі.

— А як же це так виходить, що єретики-мзабіти мають тут на базарі свою молитовню? — спитав Гасан. — Невже вони тут почорніли? Ото дивуватиметься марабут Захаріаш, коли я розповім йому про чорних мзабітів!

— Гей, — звернувся Бабула до погонича верблюдів шаанба Абу-Серккі, котрий наглядав, як розв'ючували тварин, — ти звідки родом?

— З Бур-ель-Айша, за п'ять миль звідси путівцем на північ, — відповів п'ятдесятилітній погонич і весело замурмотів пісеньку — адже опівдні він знову, по кількох довгих місяцях, побачить своїх дітей та дружину.

— А я знаю, про що ти співаєш, — добродушно всміхнувся Бабула, — хай, мовляв, щастить тим, до кого поспішаєш!

— Авжеж, авжеж! У мене семеро синів і три дочки! — похвалився засмаглий, аж бронзовий батько.

— Коли я впаду в око вашому султанові й він дасть мені хоч жменю дукатів, то хай тоді сім разів битий камінюччям диявол посадить мене на свою пекельну сковорідку, якщо я не пошлю до вас старостів розпитати, який посаг вимагає твоя дружина за наймолодшу доньку! — пожартував Бабула.

— Не треба глузувати з батька, хлопче, — вдав, ніби розгнівався, Абу-Серккі, — мій батько і мій дід анітрохи не гірші за нашого великого султана Абу-Тгабула. Ми всі однієї крові — і він, і ми — бенууаггуїни!

Гнів у Абу-Серккі минув, як тільки він похвалився, з якого роду походить. І, щоб навтішитися подивом трьох марабутових вихованців, підійшов до них.

— Коли матимеш десять фінікових пальм, то