Міцний кулак туарегів - Ярослав Раймунд Вавра
— Гадаю, що на перший раз тобі досить! Ходи спати до мене! Зараз покладемо до тебе й Гасана!
Юні друзі швидко поснули, притулившись один до одного. А поруч сидів, схрестивши ноги, добрий старий марабут і лагідно всміхався в білосніжну бороду. В бассурі панувала темрява, червоні атласні завіски, поночі темні, як найгустіше індиго, коливалися в такт верблюжим крокам — уперед-назад, уперед-назад, і отак увесь час, бо верблюжа хода витримана і одноманітна…
Від тієї першої ночі минуло багато таких, здавалося, однакових літніх ночей, і до Туггурта хлопці приїхали, вже почуваючи себе справжніми синами погоничів верблюдів.
Між Біскрою й південним Туггуртом у багатьох місцях височать бархани; якщо прямувати найкоротшою дорогою між оцими двома містами, то треба перетнути піщані гори заввишки метрів триста, якщо ж іти кружним шляхом, то можна обминути їх широкою, вкритою піском прибережною смугою шоттів, що мертво виблискують уздовж дороги.
Але марабут добре знає, що довшу путь, кружну, караван може пройти клусом за той самий час, що й навпростець через бархани — кроком. А тому марабут звелів найголовнішому хабірові[43] вести караван на цьому відтинку дороги швидкою верблюжою ходою.
Отак кваплячись, мандрівники дісталися з Туггурта до мечеті Блідет-Амор і лишилися там аж до п'ятої години пополудні переждати спеку, яка могла швидко знесилити не тільки вершників, але й витривалих в'ючаків. О п'ятій пролунала команда:
— Клусом уперед!
Мабуть, не треба й казати, що юні й занадто рано загорділі погоничі верблюдів незабаром геть утратили тяму…
Але що таке справжній галоп, можуть розповісти тільки ті, хто вдосвіта, мов зграя розлютованих ґедзів, вилетіли з Ель Біскри на відгодованих і бадьорих верблюдах, щоб випередити караван на цілий тиждень і віддати в Уарглі шейхові настійний марабугів наказ, або Манзур одпустив на волю аменохала Ахаггару!
Проте шаанби, найкращі після туарегів наїзники, в Сахарі не дуже розводилися б про це перед вами.
— Ми щосили гнали тварин, а вони були нагодовані, напоєні, бадьорі. Тож це була приємна прогулянка…
Говорячи так, шаанбський хлоп'яга витирав би з обличчя порох, бо ж він із своїми товаришами цілий тиждень мчав піщаною рівниною, схожий на рухливий стовп білого пороху, що здійнявся на обрії, збитий копитами >. тварин.
Бабула, мрійливо приплющивши очі, немов зачарований дослухався до того свисту, з яким верблюжі копита глухо і майже нечутно вгрузали в глибокий пісок. До цього дивного свисту домішувалося ще багато інших звуків: дерев'яний стогін верблюжих сідел, дзвін міді і скрегіт заліза. А над усім панував характерний голос дзвіночка на шиї першого верблюда — на першому верблюді їхав ватажок каравану. Бронзовий голос того дзвіночка для незвиклого вуха лунав не як голос радості, а як мінорний, тужливий металічний стогін. Його тоскне «тім-там, тім-там, тім-там» вергає людину, що подорожує спекотливої ночі, в обійми безнадійного відчаю й заціпеніння — звичайно, ту людину, яка не звикла до цієї землі й для якої пустеля ніколи не стане матір'ю.
О! Мабуть, треба так безнадійно сумувати вісім років серед метушні велелюдного приморського міста, як сумував Бабула, щоб прудка їзда на хребті верблюда принесла таке велике щастя! Так, хлоп'ята, адже навкруги — рідна домівка довганя Бабули, а, як відомо, голос батьківщини ох який солодкий!
Бабулі легко-легко! Після вузьких вуличок міста Тріполі цей незграбний хлопчина відчував безмірний простір небес і землі, нічим не обмежений, недозірний світ. Йому хотілося співати. Точнісінько так, як жайворонкові, що його крила легко несуть з борозни навстріч сходу сонця, ближче, ближче до ясної блакиті безхмарного неба!
Син кочівника роками щоночі мріяв там, на півночі, в чужім йому світі, про подорож з караваном, що гадюкою повзе долинами пустелі поміж довгими горами навіяного піску… Але найсолодшою була мрія про шалену їзду на верблюді з вітром наперегони. Щоб зрозуміти це щастя, людина має народитися під вовняним покровом намету, в нашвидку збудованому з кілків, попон і линв селищі, оточеному запаморочливою самітністю страхітливої, але оманливої пустки. Тобто треба народитися під час походу, в сідлі. І рости віч-на-віч з оцією землею, змалечку звикати до дивовижної музики хиткої верблюжої ходи, яка акомпанує материній колисковій…
О! Бабула дослухався до свисту піску, гомону сідел і збруї: де ж лишився вірний товариш його дитячих забав? Де бешкетує рипучий вітер його пустельної домівки?
Бабула думав тільки про вітер. Чому ж той вітер досі не привітав його?
Справді, Бабула сумував за плачливим вітром пустелі, якого мудрий марабут боявся найдужче. Отак воно і є: ніде, крім неозорих просторів пустелі, не живуть обіч люди, що так різняться одне від одного.
Одні живуть осіло, під глиняною, а то й під дерев'яною покрівлею, в щасливих, але вельми рідкісних околицях, де з пустельної землі струмить вода: це мешканці оаз. Поселенець у поті чола працює на своєму полі. Терпеливо саджає фінікові пальмові гаї. За кілька років дерева починають давати за сезон, як правило, два грона плодів, вагою центнер. Якої неймовірної праці вимагає це благородне дерево! Але за це піклування воно щедро винагороджує людину багатством: фініки-бо — хліб пустелі.
І за оте багатство — хліб насущний — син пустелі ще за кам'яного віку проміняв бідне, проте горде, вільне й прекрасне життя кочівника, який, випасаючи свої стада, з давніх-давен мандрує від обрію до обрію в пошуках трави та дощової води…
Бедуїн ніколи не осяде. З височини верхового верблюда він глузує з осілої людини, покори якої ніколи не збагне. Кочівник гадає, що поселенця звабило багатство оази через брак мужності. Отже, на думку кочівника, поселенець — жалюгідний цап, що сам себе прив'язав до клаптика землі, так, як кочівник прив'язує свого цапа до намету. «Вах! — каже пастух. — Хіба ж ти не з власної волі обернувся на бичка й не напихаєшся соломою в хліві? А чому ти годуєш свою худобу з ясел? Щоб вона не схудла, бігаючи на пасовиську? Так, браття, хай собі той поселенець обростає салом, хай набиває повнісінькі комори! А я доберуся до нього й гарненько вишкварю з нього геть увесь жир!»
Жоден справжній бедуїн не поважає селянина. А селяни бояться голодного чорта — бедуїна й сплачують йому данину, аби той боронив їхні лани, сади, будинки й комори від таких, як сам, злиднів, котрі панують у пустелі, хоч і в лахмітті, проте надзвичайно хоробро й жорстоко, наче справжні дияволи!
— Дали ми їм перцю! — глузує бедуїн з обкрадених селян після
