Міцний кулак туарегів - Ярослав Раймунд Вавра

— Коли ти боїшся, то ми з Бабулою самі розправимося з ними. Не можна допустити, аби твій мучитель отак злочинно порушував спокій беззахисних тутешніх небіжчиків! Ось побачиш, що ми вдвох із Бабулою зробимо. — І раптом, ляснувши себе по чолу, скрикнув: — Гасане, а де ти подів пляшечки з есенцією?

Про ті пляшечки хлопці забули.

— Вони лежать там, де ти мене увечері покинув… — перелякано відповів Гасан. — Я поклав їх під нагробок.

— Ще тільки бракувало, щоб ми загубили олію, — вжахнувся Карембу. Але Карембу не вмів журитися довго. Сповнений бурхливої одваги, він знову мовив:

— Коли ми не знайдемо їх на світанку, то, вір мені, Гасане, я схоплю негідника Махмуда Алі, хай він навіть, як кріт, зариється у найглибшому міському склепі! Побачиш, або він, або хтось із його спільників приведе мене до могил, які вони спустошили цієї ночі, а там ми вже знайдемо свою олію!

Але слова друга не повернули спокою розважному Гасанові:

— Зваж, Карембу, що кожна пляшечка коштувала щонайменше п'ятдесят турецьких фунтів. А знаєш, що ти міг би купити за сто золотих фунтів?

— За сотню купив би будинок, — приголомшено відповів Карембу. — Та звідки мені знати, що можна купити за сто золотих турецьких фунтів? Я ще зроду не бачив такої великої золотої монети!

Збагнувши запаморочливу цінність утраченого скарбу, Карембу вже не міг думати про щось інше.

— Знаєш що? — бадьоро сказав він. — Пляшки ми повинні знайти будь-що. Адже ми винні. Хазяїн не простить нам нашого боягузтва.

— Що ти хочеш сказати? — спитав, знітившись, Гасан, бо передчував, до чого хилить Карембу.

— Коли ми не відшукаємо ту могилу у місячному сяйві, то вранці серед отого сум'яття ми її нізащо не знайдемо! Тут тисячі таких могил! Після того, як зійшов місяць, я ще три години продирався поночі поміж могил не до водоймища, а в зовсім іншому напрямку.

— Добре хоч, що тобі не спало на думку повернутися з водою до мене.

— Не спало на думку? Ти кажеш — не спало на думку? Лишенько, та я ж цілі три години свистів і кричав, але, на щастя, так далеко від місця, де ти лежав, що бандити не почули мого посвисту й крику. Я біг звідти добрі дві милі на схід. І, повір мені, я був певен, що бігаю не далі ніж за двісті сажнів од тебе. Отак плутаєшся вночі, бо всі могили страшенно схожі одна на одну…

— А як же ти все-таки дістався сюди?

— Я вже втратив будь-яку надію. А тоді зметикував: адже ми хотіли заночувати в оцій мечеті. І вирішив так: цієї ночі я тебе вже не знайду. Ти або зомлів, або тебе здолав сон. Прокинувшись од ранкової роси й не побачивши поруч Карембу, ти підеш подивитися, чи немає мене в Брадировій мечеті. Я був од неї не далі як за чотириста кроків, коли почув тебе… І одразу ж побачив, як ти вибіг десь за милю на південь од мечеті… Я закричав — ура-а-а! І вже хотів бігти назустріч, коли бачу… Що це? Ти мчиш, мов наполоханий хорт! Тож я плигнув у канаву й звідти почав стежити.

— Що ж ти робитимеш тепер?..

— А ось що! — Карембу скинув довгу вицвілу сорочку — абу[29] й уже хотів скинути шаровари. — На щастя, в мене чорна шкіра. І я запам'ятав, звідки ти вибіг!

— Ні, я не дозволю, аби ти сам важив своїм життям! Це я забув пляшки! І справедливо буде, коли я піду з тобою… Слухай, що я надумав. Твоя чорна шкіра приховає тебе од очей злодіїв, а я вдягну твоє синє вбрання. Вирішено!

Гасанові не довелося довго переконувати Карембу. За хвилину дві тіні відокремилися від стіни молитовні.

Тим часом місяць на своєму прузі почав хилитися на обрій. Тіні видовжились, а обрій на сході огорнула імла.

Коли Гасан з Карембу востаннє прислухалися, навколо панувала така тиша, що обидва хлопці чули калатання власних сердець.

Карембу прошепотів:

— Слово честі, я зроблю так само, як зробив ти: скрикну й побіжу. Вони поженуться за мною, а ти побачиш, де ховаються грабіжники. Тільки, Гасане, не бійся за мене! Ти ж знаєш, як я бігаю.

Поки хлопці повзли в цьому кладовищенському лабіринті, місяць уже зовсім схилився на спадень.

Ще півгодини — і хтозна, чи матимуть вони іще коли-небудь таку нагоду.

Гасан не стримав сльози, коли Карембу обійняв його й рвучко поцілував.

Потому Карембу випростався й щосили крикнув… Серце йому завмерло… Карембу скрикнув удруге… марно!

Його вигуки глухо відлунилися від муру, а тоді тихою луною покотилися далі, далі від однієї каплиці до іншої, аж поки затихли зовсім.

Глуха, порожня тиша…

Карембу заплакав.

Ані один, ані другий не промовили й слова. Сіли поруч і мовчки дивилися на місяць. За пів, за чверть години він сховається. А з ним зникне, мабуть, і надія, що вони знайдуть свій запашний скарб, який коштує сто золотих турецьких фунтів…

І саме тієї миті, коли вже навколишні нагробки починав оповивати серпанок імли, Гасан підхопився:

— Але ж і дурні ми! Біжімо! На путівці, де вночі стояли віслюки, має залишитися слід!

— Хай йому всячина! — і Карембу отак, як є, голяка, почав витанцьовувати мов навіжений.

За хвилю обидва вже бігли навпростець через могили.

Ще п'ять хвилин — і великий місячний серп зануриться на обрії в тінь землі. Але хлопці вже на курному путівці. І тому що місяць висить так низько, в його жовтавому світлі видно буді-яку нерівність. Хлопці побігли далі.

Хвилина. Друга. Третя…

Гасанові перехопило дух. Він зупинився.

— Залишайся тут! — гукнув невтомний Карембу, повертаючи голову до товариша, і раптом побачив линву… яка висіла на міському мурі… Гей! Навряд чи цю линву залишили мулярі, що будували мур тисячу років тому!

Карембу показав на линву Гасанові. Той засміявся:

— Диви!

Але наступної миті Гасан схаменувся. Підбіг до Карембу. Йому сяйнула думка. Він рішуче наказав:

— Пильнуй отут на всяк випадок! — а сам побіг уперед.

Так, він не помилився. Менш ніж за сто кроків помітив віслючий послід.

Гасан квапливо озирнувся навкруги. Потім переліз через кілька могил у глиб кладовища, і саме тієї миті, коли місяць остаточно сховався, Гасан упізнав місце, де вони лишили олію…

Руки у нього затремтіли, коли він потемки намацав пляшечки. Щасливий, він повісив їх собі на шию поверх синьої аби Карембу. Коли Гасан при миготливому світлі лампадок повертався назад, то побачив чорну