Тореадори з Васюківки - Всеволод Зіновійович Нестайко
А щоб побачити — й думать годі. Далі свого носа нічого не бачу — суцільне плетиво з кукурудзяного листя. Ох і густа ж кукурудза, густіша за всякі джунглі.
Полежав я ще трохи, вуха нашорошивши. Нічого. Нічогісінько. Де ж це Ява? Ми ж ніби поряд рачки бігли.
— Яво! — кричу я нарешті пошепки.
Ані шеберхне.
— Яво! — кричу я трохи голосніше.
Ніякої відповіді.
Кинувся я в один бік, в другий.
— Яво! — кричу я вголос. Чорт його бери! Книша й Бурмила ми все одно вже проґавили — це факт. Вони вже гай-гай, уже, мабуть, у плавнях.
— Яво! — кричу я на повну губу.— Яво! Агов! Де ти?
— Цить! — чую нарешті десь далеченько сповнений таємничості Явин голос.— Тихше!
— Та що «тихше»! — кричу я.— їх уже давно нема! А я нічого не бачу — така гущина! Не знаю, в який бік іти. Повзи сюди!
Ява трохи помовчав, тоді гукає:
— Повзи ти сюди!
Порачкував я на Явин голос. Рачкував-рачкував — нема Яви.
— Яво! — гукаю нарешті.
— Агов! — чується десь далеко праворуч (а то було ліворуч).
— Яво! — роздратовано кричу я.— Куди ти поповз, хай тобі! Не туди ти повзеш!
— Це ти,— кричить він,— це ти не туди повзеш! Я повзу правильно.
— Та ну тебе! Повзи сюди!
— Це ти сюди повзи!
Отак, перегукуючись, ми почали зиґзаґами підповзати один до одного. Нарешті я з розгону прямо носом у Явині штани ткнувся.
— Тьху!
Ще трохи — і ми б розминулися.
Сіли, одсапуємось.
— Розкричався! З тобою саме шпигунів ловити! — сичить крізь зуби Ява.— 3 тобою тільки тарганів на печі ловити, а не шпигунів!
— Який хоробрий! Чого ж ти дременув? Скажи спасибі, що вони нас не подавили, як блощиць...
Ява враз підхопився:
— Пішли! Пішли швидше на дорогу. Може, ще й встигнемо. В усякому разі, я знаю, де в плавнях шукати.
І Ява бадьоренько рвонув уперед. Я —-за ним. Незважаючи на біль у ногах, ми йшли дуже швидко, майже бігли. Кукурудзяне листя хльоскало нас по щоках, лізло в очі, дряпало руки.
Йти ставало дедалі важче.
— Яво,— сказав я, хекаючи,— щось ми дуже довго йдемо.
Ява мовчав.
— Яво,— сказав я, хекаючи ще дужче,— де шлях?
Ява мовчав.
— Яво,— сказав я, майже задихаючись,— ми не туди йдемо.
Ява зупинився:
— Давай відпочинемо.
Ми посідали на землю.
— Ти знаєш, які ці кукурудзяні масиви, на скільки вони кілометрів тягнуться,— сказав Ява.— Як не туди піти, можна два дні йти і не вийдеш. Зовсім заблудитися можна.
— Що?! Що ти мелеш? — сказав я, відчуваючи, що в мене замість серця зараз драглистий свинячий холодець.— Кукурудза — не ліс і не плавні, в кукурудзі не можна заблудитися. Вставай, пішли.
Ми вже не думали про Книша й Бурмила, ми думали тільки про те, щоб вибратися з цього жахливого кукурудзяного полону.
Через півгодини ми знову сіли відпочити.
І раптом у мене виникла ідея.
— Яво,— кажу,— а що, як вилізти й подивитися, куди йти.
— Вилізти? Що це тобі — дерево? Це ж кукурудза. Злак. Не чув я, щоб люди на злаки лазили.
— Ну то що,— кажу я.— Бач, яке товсте! Як бамбук! Може, вдержить.
— Ну, то лізь.
— Ні, ти лізь. Ти легший — у тебе штани коротші й ґудзиків менше. А я підсаджу.
Ява махнув рукою:
— Ну, давай спробуємо.
Ми вибрали найвищу й найтовщу кукурудзину, я притулився до неї спиною, сплів пальці рук, щоб вдержати Яву, коли він на них ногою стане, і сказав:
— Ти більше на мене спирайся, а за кукурудзину тільки держись.
— Добре, добре,— сказав Ява і, крекчучи, почав дря-датися на мене. Ось уже коліном на плече став, уперся руками об голову. Ой! — черевиком за ніс зачепив. Але я поки що мовчу, терплю! Черевик вдавлюється в моє плече, підбором ключицю мені проламує. Я починаю хитатися, коліна тремтять, підгинаються, підгинаються...
— Яво! — кричу.— Швидше дивись, я падаю.
І... щось затріщало, зашуміло, завищало — наче бомба в кукурудзу гепнула.
Я лежу, вгрузнувши носом у землю. В роті — пісок, у вухах — пісок, очі запорошені.
Одпирхуюсь, одпльовуюсь, протираю очі й гукаю:
— Яво, де ти? Ти живий?
— Жи...— апчхи! — вий.— І з купи потрощеного кукурудзиння висовується Явина голова.
— Ну, що,— питаю,— бачив?
— Дулю,— каже,— я бачив. Саме волоття перед носом.
Ява зітхнув. Я подивився в небо.
«Чудасія,— подумав я.— Космонавти літають у безмежному небі, серед зірок, за сотні кілометрів від землі — й нічого. А ми в кукурудзі заблудилися. Та ще й у такий вирішальний момент! Кіно!»
— Яво! — підхопивсь я.— Це дурниця якась. Цього не може бути, бо це неможливо. Ще ніхто в світі не заблудив у кукурудзі. Ми просто пішли не в той бік. Я добре пам'ятаю, що, коли ми йшли, сонце нам було в спину. Ходімо назад.
Спершу Ява недовірливо поглядав на мене. Але я говорив, мабуть, так переконливо, що він підвівся.
— Хтозна, може, й правда. Ходімо.
І ми поплентались назад.
Ох, як важко було йти! Ми не відчували під собою ніг. Ми просто механічно переставляли їх, як ходулі. І нащо ми ото повзали на колінах?
А тут я ще спіткнувся і ногу підвернув, аж скрикнув, так заболіло.
Сів на землю і скрививсь, як середа на п'ятницю. Якби Яви не було, заплакав би.
— Що? Що? —