Тореадори з Васюківки - Всеволод Зіновійович Нестайко
— Кинь мене! Іди, пробивайся сам,— сказав я хрипко і безнадійно.
— Тю, дурний! — Ява обняв мене за плечі.— Зараз мине.
Він допоміг мені підвестися. Я сперся йому на руку, і ми помалу пішли.
Через кілька кроків біль вгамувався, і я зашкандибав досить бадьоро. А згодом і зовсім забув про ногу.
Важко сказати, скільки ми йшли: півгодини, годину чи дві, і скільки ми пройшли: кілометр, два чи десять. Але нарешті я не витримав.
— Яво,— кажу,— я більше не можу. Я зараз упаду. Давай відпочинемо.
Ми лягли на землю.
Довго лежали.
Було тихо. Лише кукурудзяне листя шурхотіло над нами. Десь далеко прохававкав перепел, знову настала тиша. Навіть коників-стрибунців не було чути.
— А що, як ми зовсім не виберемося звідси? — тихо сказав я.— І ніхто не знає, куди ми пішли. І нас не знайдуть. І ми загинемо. І через два тижні комбайн разом з кукурудзою збере наші кісточки.
— Було б пообідати. Все-таки довше б продержались. А так на ранок можемо і повмирати,— сказав Ява.
На згадку про обід мені так захотілося їсти, що я мало не заплакав.
— У нас на обід сьогодні борщ і вареники з м'ясом,— сумно промовив Ява.
— А в нас суп з галушками і смажена курка,— сказав я, ледве стримуючи сльози.
Ні, далі терпіти я не міг.
— Яво,— кажу,— давай гукати людей. Давай людей гукати, Яво.
Але Ява був стійкіший за мене.
— Ти що,— каже,— щоб сміялися? Здорові гицелі серед білого дня у колгоспній кукурудзі «рятуйте!» кричать.
— Нехай,— кажу,— аби було кому сміятися.
— Ні,— каже Ява,— якщо вже так, давай краще співати.
— Нехай,— кажу,— хоч співати.
І ми затягли перше, що в голову прийшло. А перша прийшла чомусь у голову пісня космонавтів:
На пыльных тропинках далеких планет,—
жалібно-жалібно виводив Ява.
...Останутся наши следы,—
ще жалібніше підтягував я.
Довго ми співали. Всі пісні, які знали, майже всі проспівали. Особливо чогось добре співалися ті, що починалися з «ой». «Ой у полі могила», «Ой я нещасний», «Ой не світи, місяченьку», «Ой не шуми, луже», «Ой чого ти, дубе», «Ой одна я, одна», «Ой у полі жито». Оте «ой» ми рявкали так, наче нас хто в бік штрикав.
Добре пішла у нас також пісня «Раскинулось море широко». Особливо виходив куплет «Напрасно старушка ждет сына домой». Тричі ми співали цю пісню, і тричі, коли доходило до отого «напрасно», у мене починало дряпати в горлі. Нарешті ми зовсім захрипли і припинили співи.
Ми лежали, знесилені від голоду, від пісень, від безнадійних думок.
— Недарма я відчував, що сьогодні щось буде! — зітхнув Ява.
Я знічев'я засунув руку в кишеню і раптом намацав там щось тверде. Витяг і аж підскочив. Та це ж цукерка, яку я ще вчора забув з'їсти! Та ще й м'ятна. Це ж і пити менше хотітиметься.
— Яво,— хриплю,— дивись!
Ява глянув і зітхнув:
— Одна?
— Одна.
Цукерка злежалася в кишені, підтала, обгортка прилипла так, що й зубами не віддереш. Раніш я б її, мабуть, просто викинув. Але тепер це була така цінність, що ой-ой-ой!
Я обережно перекусив цукерку пополам. Але невдало — одна половинка вийшла більша, друга — менша. А ще кусати — тільки покришиш.
Я зітхнув і простяг Яві більшу.
— Чого це? Давай мені ту.
— Ні,— кажу,— бери. Ти дужче їсти хочеш.
— Чому?
— Бо я,— кажу,— добре снідав. Яєчню їв, і ковбасу, і молоко пив.
— А я! Я картоплі цілу тарілку, і м'яса, і салат з огірків і помідорів. Значить, ти голодніший, а не я. Бери.
— Ні. Я ще пиріг з яблуками отакенний і варення блюдце. Бери ти.
— А я два пироги, і цілий глечик молока, і склянку сметани, і ще й сиру, і...
— А я ще млинців, і грушок-гниличок, і...
Наші сніданки збільшувались і збільшувались. Якби їх скласти, то вийшов би вже, мабуть, денний раціон слона. Кінчилося тим, що Ява від більшої половини дуже ловко відкусив маленький шматочок, і таким чином «порції» зрівнялися.
Ми намагалися смоктати цукерку якомога довше, але через кілька хвилин у роті вже й смаку не лишилося, їсти захотілося ще дужче. І їсти й пити. Особливо пити. Незабаром ми навіть забули про голод. Пити, лише пити хотілося нам. Отепер тільки відчули ми себе по-справжньому нещасними. Ледь ворушили ми пересохлими губами. Сонце почало сідати, наближався вечір. Ми з жахом думали про своє майбутнє.
І раптом ми почули... пісню.
Три діди, три діди полюбили бабу,
А четвертий манюсінький причепився ззаду,—
виводив хтось хрипло й гугняво у два голоси.
Нас аж угору підкинуло, мов на пружинах. Люди!
— Гей! Гей! — скрикнули ми і замовкли, прислухаючись.
Нам здалося, що пісня, яка нібито наближалася, почала трохи віддалятися.
Трьом дідам, трьом дідам баба дулі тиче,
Четвертого, маленького, за чуприну смиче...
І тоді ми, забувши про все на світі, кинулися, ламаючи кукурудзу, на пісню і одчайдушно закричали:
— Люди! Пождіть! Людоньки! Сюди!..
І здається, я навіть вигукнув оте ганебне «рятуйте!» — я точно не пригадую. Пісня припинилася.
— Людоньки-и-и-и! Підожді-і-іть! — проверещали ми й замовкли, чекаючи відповіді.
І десь зовсім уже недалеко почулися голоси:
— Гу-ук-ає хтось...
— А, пішли!
— Нє! Кр-ик-чить хтось... Щоб я Бога не бачив!
Ми так і присіли.
Лишенько, та це ж Бурмило! І Книш.
— Та пішли! — каже Книш.— То хтось балується.
— Нє, не балується. «Рятуйте!» кр-ик-чить... Агов! Хто тут є? Де ви? — загукав Бурмило.
Ява глянув на мене і приклав палець до губів: «Цс!» Та було вже пізно.
— Тут! — писнув я. Воно якось само вирвалось, мимохіть.