Тореадори з Васюківки - Всеволод Зіновійович Нестайко
Я встав, і робота знову закипіла. Тепер було легше. Хоч і давило в боки, але дихать можна. Я стояв із заплющеними очима, а хлопці обкладали мене кавунами. Незабаром навколо мене вже була справжнісінька піраміда, з якої стирчала тільки моя голова, що, як казав потім Ява, теж була схожа на кавун.
Стьопа був дуже задоволений і весело наспівував похоронний марш:
— Тай-та-та-ра-та-рай, та-та-та-ра-рай-там-та-рам!
І раптом пролунав пронизливий крик Антончика:
— Хлопці! Тікай! Дід!
І всі кинулися врозтіч. Це було так несподівано, що я навіть не одразу злякався. І тільки коли від хлопців лишилася сама курява, я похолов.
Я стояв, обкладений кавунами, не в змозі ворухнути ні ногою, ні рукою і дивився, як до мене, розмахуючи кийком, біг дід Салимон.
— Хлопці! — безнадійно верескнув я.— Куди ви?! А я? Раби! Гади! Гаменхотепа кинули! Антончику! Друже!
Але вони вже й почути не могли.
Ну все! Гибель! Зараз дід підбіжить, побачить, що ми наробили, побачить оту гору побитих кавунів, розмахнеться — і кийком мені по кумполу. І буде на одного розбитого кавуна більше. Буде мені гробниця... Піраміда...
Я вже бачив розлючене обличчя діда і чув, як він сопе. Ближче, ближче, ближче...
І тут, як з-під землі, з'явився Ява. Дід уже був зовсім близько, уже змахнув кийком. Ява підскочив до мене, схопив кавуна, що лежав біля самої моєї щоки, і пожбурив у діда. Дід випустив з рук кийка і ледь устиг піймати кавуна. Він же був баштанник, той Салимон, і він не міг допустити, щоб кавун упав на землю і розбився. А Ява вже схопив другого кавуна і знову кинув. І знову дід піймав. Це було прямо як у цирку, як у кіно. Ява кидав, дід ловив і клав на землю. Ява кидав, дід ловив і клав на землю.
Я потроху звільнявся. От уже й я схопив кавуна й кинув. Тепер ми кидали з Явою удвох, а дід Салимон ловив. Ловив, хекаючи й примовляючи:
— Ах, шелегейдики!
— Ах, шмарогузи!
— Ах, катові гаспиди!
Через кілька хвилин ми з Явою вже щодуху лопотіли п'ятами по баштану. Тепер доганяй, діду! Шукай вітра в полі.
Я біг поряд з Явою нога в ногу, наче ми були один механізм. І мені здавалося, що серця наші теж б'ються, наче одне серце.
Мені було дуже хороше!
Мабуть, таке відчувають справжні друзі-солдати, коли плече в плече йдуть в атаку.
Отак біг би й біг на край світу. Нема нічого кращого в житті за дружбу!
...На другий день наша дружба з Явою була ще більш скріплена. Так би мовити, кров'ю. Бо дід Салимон поділився своїми враженнями про фараонську піраміду з нашими батьками. І батьки наші зробили нам чотириста двадцять восьме серйозне попередження по тому місцю, про яке при дівчатах не говорять. Роблячи попередження, батьки примовляли:
— А от Стьопа! Стьопа не такий! Стьопи там не було! Га? Не було ж?!
Ми зціплювали зуби й мовчали. Ми нікого не виказали. Нікого! Хай кажуть про Стьопу! Хай! А я все одно знав, хто такий Стьопа, хто такий Антончик, а хто такий — Ява!
То хіба міг я, скажіть, поїхати сам у табір до моря після цього?! Нізащо. Ніколи в світі!
Дружба! Велике це слово — дружба! Може, найбільше з усіх слів людських.
Заради дружби люди йдуть на тортури, сідають у тюрму, навіть життя віддають...
РОЗДІЛ X
ОЛіЛ, — ІСрІїлЛіСІЛ,. ТГр'ІЛЛ^ З’Нз'ІЛ-КА/Ос %0\ХіЬСі%.
"ІТ1 С/міОЛІ^ІА/
Ви не думайте, я тата дуже люблю, але він у нас таки упертий, або, як він сам про себе говорить, «абсолютно принципіальний» чоловік. Раз сказав, то хай тут каміння з неба падає, а буде так. Сказав — як зав'язав.
І ото він пообіцяв мені, що гульні не буде, то не сумнівайтесь — ніколи було й угору глянути.
Щоранку він задавав мені таку «нагрузочку» на день, що добрий наймит би не впорався. І я трудився, аж дим ішов.
Мати мене, звичайно, жаліла і, коли батька не було, завжди поспішала сказати: «Відпочинь, синку, погуляй!» Але гордість моя не дозволяла мені слухатись її. Я знав, що, якби тато довідався, він би тільки скривився презирливо і сказав: «Мамій нещасний!» А це було гірше, ніж сто потиличників.
І я трудився.
Я не кажу вже, що робив те, що треба було робити: чистив свинарник, рубав дрова, порався в саду і на городі.
Але здебільшого я виконував роботу, на мій погляд, нікому не потрібну, роботу, яку батько просто вигадував для мене. Наприклад, копав здоровеннецьку яму на помиї та сміття. Нащо? Все життя виливала мати помиї у бур'яни за клуню — і нічого. А тут, бач, спеціальна яма знадобилася.
Або — паркан із штахетів на межі нашого городу з сусідським. Ніколи там паркану не було. Мовляв, щоб кури в сусідський город у шкоду не лазили. Сміх! Лазили й будуть лазити — на те вони й кури. І ніякі їм штахети не завадять.
Я знаю, просто це називається — трудове виховання.
І чого оті дорослі так люблять виховувати! Тільки клопоту завдають. Ніби я сам не розумію, що погано, а що добре, що треба робити, а чого не слід! Прекрасно розумію.
От я підслухав ненароком розмову батька з матір'ю. Мати умовляла, щоб він дав уже мені спокій: «Ти хочеш, щоб він уже зовсім... Бач, на що схожий!» Але батько був непохитний: «Нічого-нічого, це йому тільки на користь.
А ти що хочеш, щоб він гультяєм виріс, босяком, понімаєш, п'яницею якимсь алкогольським!»
П'яницею! Сказали. Та хай вона горить синім полум'ям, та горілка! Щоб я її пив! Вони думають, що я не пробував! Ми з Явою якось попробували. Аякже! Бр-р! Тьху! Риб'ячий жир і то смачніший.
Чесно кажучи, по-моєму, дорослим вона теж не до смаку (як вони кривляться, коли п'ють!). Просто ті дорослі — такі самі, як діти: їм незручно один перед одним, вони хочуть показати, що вони дорослі, ну і...
З Явою ми бачились мало: не було часу.
Ото тільки підійдемо до тину, що розділяє наші подвір'я,— він з одного боку, я з другого.