Українська література » Пригодницькі книги » Пригоди Піноккіо - Карло Коллоді

Пригоди Піноккіо - Карло Коллоді

Читаємо онлайн Пригоди Піноккіо - Карло Коллоді
разом.

І, не гаючи часу, Піноккіо пішов уперед, сказавши своєму батькові:

— Ідіть за мною і не бійтеся!

Так вони подолали чималу відстань, минули весь шлунок й увесь тулуб Акули. Та коли вони досягли місця, де починалася горлянка чудовиська, визнали за потрібне зупинитися, роззирнутися і вибрати найбільш слушний момент для втечі.

Треба сказати, що Акула була дуже стара, страждала на астму і серцеву недостатність, а тому змушена була спати з відкритою пащею. Тому Піноккіо, що стояв унизу біля пащі і спостерігав, зміг побачити зоряне небо і місячне сяйво.

— Ось і слушний момент для втечі, — прошепотів він батькові на вухо. — Акула спить, як бабак, а море спокійне і світле. Прямуйте за мною, тату! Ми скоро будемо на свободі.

Сказано — зроблено. Вони видерлися по горлянці морського чудовиська нагору і, опинившись у величезній пащі, пройшли навшпиньках по язику — язик був широкий і довгий, як садова доріжка. Але в той момент, коли вони вже було приготувалися кинутися в море… Акула розчхалася. І, чхаючи, вона з такою силою відкинулася назад, що Піноккіо і Джеппетто знову залетіли до шлунка чудовиська.

Стрімкий поштовх загасив свічку, і батько з сином залишилися у цілковитій пітьмі.

— Що ж тепер робити? — запитав Піноккіо дуже серйозно.

— Ось тепер нам кінець, мій хлопчику.

— Чому кінець? Дайте мені руку, тату, і намагайтеся не послизнутися.

— Куди ти мене ведеш?

— Ми маємо спробувати ще раз. Ідіть за мною і не бійтеся.

Піноккіо взяв батька за руку, і вони знову на пальчиках піднялись по горлянці чудовиська вгору, пройшли язиком і перелізли через усі три ряди величезних зубів. Перш ніж стрибнути, Дерев’яний Хлопчик сказав своєму батькові:

— Сідайте на плечі і тримайтеся міцніше. Все решта — моя справа.

Джеппетто всівся на плечах Піноккіо, і той упевнено стрибнув у море.

Море було спокійне, повний місяць осявав усе довкола, Акула спала, і її сон був такий глибокий та міцний, що й гарматою не збудиш.

Розділ 36

Піноккіо нарешті стає справжнім хлопчиком

Що сили працюючи руками, Піноккіо плив уперед. Незабаром він помітив, що батька стало лихоманити, адже його ноги були наполовину занурені у воду.

Від холоду чи від страху? Невідомо… Можливо, від того й того. Піноккіо вирішив, що старий тремтить од страху, і став його заспокоювати:

— Тримайтеся, тату! За кілька хвилин ми живі й здорові стоятимемо на твердій землі.

— Та де ж твій обіцяний берег? — запитав старий, щодалі більше непокоячись і напружуючи зір, як старий кравець, який засиляє нитку в голку. — Окрім неба й моря нічого довкруж не видко!

— Та заспокойтеся, тату, я бачу берег, — сказав Дерев’яний Хлопчик, — будьте певні, в мене очі, як у кішки, і вночі я бачу навіть ліпше, ніж удень.

Добра душа, Піноккіо вдавав упевненість, насправді ж його мужність танула, як сніг під палючим сонцем. Сили його згасали, він дихав щораз важче. Він відчував, що не може більше плисти, а берега й справді ще не було видно.

Хлопчина плив, доки йому вистачало духу. Потім він повернув голову до Джеппетто і сказав, задихаючись:

— Любий тату… допоможіть мені… я помираю!

Батько з сином уже приготувалися до смерті, аж у цей момент почули хрипкий голос, що звучав, як засмучена гітара:

— Хто тут помирає?

— Я і мій бідолашний батько.

— Цей голос мені знайомий. Ти Піноккіо!

— Цілком правильно. А ти?

— Я Тунець, твій товариш по нещастю в череві Акули.

— Як же ти зумів втекти?

— Я наслідував твій приклад. Ти показав мені, як це робиться, і я також утік услід за тобою.

— Мій любий Тунець, ти з’явився вчасно. Благаю тебе іменем твоїх діток: допоможи нам, інакше ми пропали.

— Охоче, від щирого серця! Візьміться за мого хвоста, і я вас потягну. За чотири хвилини ви будете на березі.

Піноккіо і Джеппетто, як ви самі розумієте, не змусили двічі просити себе. Та замість того, щоб узятися за хвоста, вони осідлали Тунця, вирішивши, що так зручніше.

— Не важко тобі? — запитав Піноккіо.

— Важко? Що ти! Мені здається, що на моїй спині лежать дві мушлі, — заспокоїв їх Тунець, що був сильний, як угодоване теля.

Досягнувши берега, Піноккіо зістрибнув сам, а потім допоміг зійти батькові. Після цього він схвильовано сказав Тунцеві:

— Друже мій, ти врятував мого батька. Мені навіть бракує слів… Дозволь мені принаймні поцілувати тебе на знак моєї вічної вдячності.

Тунець висунув свою морду з води. Піноккіо опустився на коліна і закарбував найніжніший поцілунок на риб’ячій морді.

Зніяковілий Тунець, що не звик до такої зливи щирих почуттів, зворушений до самісінького серця, миттю зник під водою, аби ніхто не побачив його сліз.

Зоріло.

Піноккіо простягнув руку своєму батькові Джеппетто, що ледве стояв на ногах, і сказав:

— Обіпріться на мою руку, любий татку, нам час вирушати. Ми підемо поволі, як черепахи, а якщо втомимося, то відпочинемо на узбіччі.

— А куди ми підемо? — запитав Джеппетто.

— Підемо шукати будинок або хатину, де нам подадуть шматок хліба та оберемок соломи, щоб ми могли виспатися.

Та не встигли вони подолали і ста кроків, як побачили край дороги дві огидні пики, що просили милостиню.

Це були Кіт і Лисиця, але їх важко було впізнати. Уявіть собі, що Кіт, прикидаючись сліпим, за цей час і справді втратив зір. А Лисиця страшенно постаріла — облізла, посивіла і навіть втратила хвоста. А сталось це ось як: злодійка потрапила у велику халепу і одного чудового дня змушена була продати свого розкішного хвоста мандрівному торговцеві, який зладнав із нього пічного віничка.

— Ой, Піноккіо! — вигукнула Лисиця страждальним голосом. — Подай нам, бідним калікам, маленьку милостиню!

— …милостиню! — повторив Кіт.

— Прощавайте, лицеміри! — відповів Дерев’яний Хлопчик. — Ви мене раз ошукали, вдруге — зась!

— Повір нам, Піноккіо, тепер ми справді бідні й нещасні.

— …нещасні! — повторив Кіт.

— Якщо ви бідні, то по заслугах. Пригадуєте прислів’я: «Краденим добром не збудуєш будинок»? Прощавайте, шахраї!

— Пожалійте нас! — …нас!

— Прощавайте, пройдисвіти! Згадайте лишень прислів’я: «Крадена пшениця в їжу не годиться».

— Будьте милостивими!

— … милостивими! — повторив Кіт.

— Прощавайте, злодюги! Затямте мудрість: «Хто куртку ближнього загріб, той без сорочки ляже в труну».

По цих словах Піноккіо і Джеппетто спокійно рушили далі. Подолавши ще сто важких кроків, край стежини посеред поля вони побачили красиву солом’яну хатину з череп’яним дахом.

— У цій хатині хтось живе, — сказав Піноккіо, — підійдімо і постукаймо.

Вони підійшли і постукали у двері.

— Хто там? — пролунав голосок ізсередини.

— Нещасний батько і нещасний син, що

Відгуки про книгу Пригоди Піноккіо - Карло Коллоді (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: