Пригоди Піноккіо - Карло Коллоді

— Уяви собі, що її тіло без хвоста сягає кілометра завдовжки.

Під час розмови Піноккіо раптом видалося, що в суцільному мороці раптом пробилося слабке світло.

— Чи бачиш ти світло, аж ген там, удалині? — запитав він.

— Мабуть, там ще хтось чекає, поки його перетравлять.

— Я хочу до нього. Можливо, то якась стара мудра риба, що зможе мені сказати, як піти звідси.

— Від щирого серця зичу успіхів, мій любий Дерев’яний Хлопчику.

— До побачення!

— До побачення, Дерев’яний Хлопчику. Зичу успіху!

— Чи зустрінемося ми знов?

— Хто зна?… Ліпше не думати про таке.

Розділ 35

Піноккіо знаходить у тілі акули… Кого? Аби дізнатися, прочитайте цей розділ

Попрощавшись зі своїм новим другом Тунцем, Піноккіо, похитуючись, ступив у пітьму. Він рухався в тілі Акули навпомацки, крок за кроком, у напрямку до слабкого пучка світла, який ледь було видно вдалині.

І що далі він ішов, то виразнішим ставало світло. І після тривалого спотикання він нарешті дійшов. А коли він дійшов… Що ж він там побачив? Ніколи не вгадаєте! Він побачив столик із палаючою свічкою на ньому. Свічка стриміла із зеленої пляшки. Біля столу сидів старий, білий, як лунь[9] або як збиті вершки, і жував рибок.

Побачивши старого, Піноккіо нетямився од радощів. Йому хотілося сміятися, йому хотілося плакати, йому хотілося без кінця щось теревенити. Однак він зміг вимовити, та й то заїкаючись, лише кілька уривчастих незв’язних слів.

Нарешті він кинувся до старого на шию з радісним вигуком:

— О, мій любий татусю! Нарешті я вас знайшов! Тепер я вас ніколи, ніколи не залишу!

— То я не помилився? — відповів старий, протираючи очі. — Це ти, мій любий Піноккіо?

— Так, так, це я! І ви мені все вибачили, чи не так? О, любий татусю, ви такий добрий!.. А я… а я… навпаки… О, якби ви знали, скільки я лиха хильнув, скільки зла зазнав! Уявіть собі, мій бідолашний тату: того дня, коли ви продали свою куртку і купили мені буквар, аби я міг піти до школи, я всім знехтував заради лялькового театру, і господар театру хотів мене кинути у вогонь, щоб засмажити баранця, а потім він дав мені п’ять золотих монет для вас, але дорогою мені трапились Лисиця з Котом, які привели мене в таверну «Червоні Раки», де вони жерли, як вовки, а я сам-самісінький знову пішов у глупу ніч і на мене напали грабіжники, які побігли за мною, а я попереду, і вони за мною, і я весь час попереду, і вони весь час за мною, і я попереду, поки вони мене не повісили на гілці Старезного Дуба, де Вродлива Дівчинка з блакитним волоссям веліла відвезти мене в кареті, і, коли мене лікарі оглянули, вони відразу ж сказали: «Якщо він ще не мертвий, значить, він іще живий», і тоді я не витримав і збрехав, і мій ніс став рости, і я не міг пройти у двері, і тому я потім разом із Лисицею і Котом закопав чотири золоті монети, тому що одну я витратив у таверні, і папуга став сміятися, і замість двох тисяч монет я взагалі нічого не знайшов, і, коли суддя почув, що мене пограбували, він негайно кинув мене до в’язниці, щоб злодії були задоволені, і звідти я потрапив у виноградник і побачив там красиві грона і потрапив у пастку, і селянин мав усі підстави надіти на мене собачого ошийника, щоб я охороняв його курника, але потім він зрозумів, що я не винен, і відпустив мене на свободу, а змія з хвостом, що димівся, почала сміятися, і жила лопнула їй у грудях, і я знову пішов додому до Вродливої Дівчинки, яка померла, і Голуб побачив, що я плачу і сказав: «Я бачив, як твій батько майстрував собі маленького човника, він збирається шукати тебе», і я йому сказав: «Якби я мав крила, як ти!», і він сказав мені: «Ти хотів би побачити свого батька?», і я йому сказав: «Дуже хотів би, якби зміг», і він мені сказав: «Я тебе відвезу», і я запитав: «Як?», і він сказав: «Залазь до мене на спину», і так ми летіли всю ніч, і потім мені вранці сказали рибалки, які вдивлялися у море: «Там бідолашний рибалка у маленькому човні, і він тоне», і я відразу упізнав вас, ще здаля, бо мені серце підказало, і я вам подавав знаки, щоб ви повернулися на берег.

— Я теж упізнав тебе, — сказав Джеппетто, — і мені дуже хотілося повернутися. Але як? Море було бурхливе, і велика хвиля перекинула мого човника. На лихо, мене помітила страшна Акула, що саме плавала неподалік. Вона кинулася на мене і проковтнула, як пігулку.

— І давно ви тут в ув’язненні? — запитав Піноккіо.

— Скоро вже два роки. Два роки, мій любий Піноккіо, що здалися мені двома сторіччями.

— А як же ви тут жили? І де ви дістали свічку? І хто вам дав сірники?

— Я тобі все розповім. Ти тільки уяви, та сама буря, що потопила мого маленького човника, перекинула також одне торгове судно. Всі матроси щасливо врятувалися, але корабель потонув, і ненаситна Акула того дня проковтнула його.

— Як! Проковтнула корабель одним духом? — здивувався Піноккіо.

— Так, одним духом. Тільки щоглу вона виплюнула, бо щогла застрягла у неї між зубів, як риб’яча кістка.

На моє велике щастя, на кораблі було м’ясо, сухарі в коробках, підсмажений хліб, вино в пляшках, родзинки, швейцарський сир, кава, цукор, а також стеаринові свічки і сірники.

Цим я підтримував своє життя два роки. Та склад спорожнів, і ось ця свічка, яку ти тут бачиш, — остання.

— А потім?…

— А потім, мій любий, ми обидва залишимося в пітьмі.

— У такому разі, мій любий татусю, — сказав Піноккіо, — ми не повинні гаяти часу. Ми маємо негайно подумати про втечу.

— Про втечу? Яким чином?

— Ми маємо пробратися через пащу Акули і вистрибнути в море.

— Це легко сказати, мій любий Піноккіо. Річ у тому, що я не вмію плавати.

— Пусте!.. Ви сядете мені на плечі. Я хороший плавець і зможу доправити вас на берег неушкодженим.

— Це тобі лише здається, мій любий хлопчику, — заперечив Джеппетто, скрушно похитавши головою і гірко усміхнувшись. — Невже ти думаєш, що такому маленькому Дерев’яному Хлопчикові, як ти, стане сил нести мене на плечах?

— Спробуйте, і ви побачите! А якщо нам судилося померти, то ми, принаймні, помремо