Пригоди Піноккіо - Карло Коллоді
— А все-таки, що люди роблять у Країні Розваг?
— Веселяться з ранку до вечора. Увечері лягають спати, а наступного дня все по колу. Що скажеш на це?
— Гм! — вимовив Піноккіо і закивав головою, що мало означати: «Я не проти такого способу життя!»
— Отже, підеш зі мною? Так чи ні? Вирішуй!
— Ні, ні і ще раз ні! Я обіцяв моїй добрій Феї стати чемним хлопчиком, і я додержу своєї обіцянки. До речі, сонце вже сідає. Я мушу повертатися додому. Отже, бувай здоровий, щасливої дороги!
— Куди ти поспішаєш?
— Додому. Моя добра Фея просила, щоб я до смерку був удома.
— Зажди ще зо дві хвильки.
— Я запізнюся.
— Тільки дві хвилини.
— Але Фея мене лаятиме!
— Та хай свариться. Накричиться вдосталь і вгамується, ти ж знаєш цих дорослих, вони одержують від сварок неймовірне задоволення, невже ти можеш позбавити свою любу Фею такої приємності? — лукаво вимовив Ґніт.
— А як ти подорожуватимеш? Сам чи з кимсь?
— Сам? Та нас зібралась цілісінька ватага — більше ста хлопців!
— Ви йдете пішки?
— Ти що, з глузду з’їхав? Пішки! Зараз приїде фургон, який прихопить мене і повезе в омріяну країну.
— Я усе віддав би за те, щоб фургон з’явився негайно!
— Чому?
— Хочу подивитися, як ви від’їжджатимете.
— Почекай ще трохи, і ти побачиш.
— Ні, ні. Я піду додому.
— Всього лишень дві хвилини!
— Я і так дуже затримався. Фея непокоїтиметься.
— Бідолашна Фея! Може, ти боїшся, що тебе кажани з’їдять?
— А ти цілком упевнений у тому, — поцікавився Піноккіо, — що в тій країні справді немає жодної школи?
— Навіть натяку!
— І ніяких учителів?
— Жоднісінького!
— І там не треба вчитися?
— Ні-ні-ні!
— Яка чудова країна! — вигукнув Піноккіо, і в нього навіть слинки потекли. — Яка чудова країна! Хоча я там ніколи не був, але я можу собі уявити.
— То чом би тобі не вирушити з нами?
— Навіть і не мрій, що тобі вдасться мене вмовити! Я пообіцяв моїй добрій Феї стати чемним хлопчиком, а я слів на вітер не кидаю.
— Ну що ж, тоді прощавай! І передай від мене тисячу привітів школам, гімназіям і реальним училищам!
— Прощавай, Ґноте! Щасливої дороги, море задоволень, і хоч інколи згадуй своїх друзів!
Після цих слів Дерев’яний Хлопчик попрямував додому.
Проте, зробивши два кроки, він знову зупинився, обернувся до свого друга і запитав:
— То ти на сто відсотків упевнений, що в тій країні тиждень складається з шести четвергів і однієї неділі?
— Цілком певен, на сто п’ятдесят відсотків!
— І насправді осінні канікули починаються там першого січня, а закінчуються тридцять першого грудня?
— Зуб даю!
— Яка чудова країна! — сказав Піноккіо ще раз і сплюнув од задоволення. Потім з твердою рішучістю випалив, заплющивши очі, наче сам вигляд друга-гультяя вже спокушає його послати і школу, і вчителів, і навіть Фею під три чорти:
— Все, прощавай! Щасливої дороги!
— Бувай.
— Коли ви від’їжджаєте?
— Негайно.
— Шкода! Якби до від’їзду залишалася година, я б, мабуть зважився почекати.
— А Фея?…
— Тепер все одно надто пізно… Яка різниця, повернуся я додому на годину раніше чи пізніше.
— Бідолашний Піноккіо! А якщо Фея тебе лаятиме?
— Нехай лає. Насварившись удосталь, вона вгамується.
Тим часом настала глупа ніч — хоч в око стрель. Аж раптом вони побачили, як удалині застрибав вогник, і почули дзвін дзвіночків і мелодійний звук труби.
— Це він! — закричав Ґніт і схопився на ноги.
— Хто? — прошепотів Піноккіо.
— Фургон, на якому я поїду. Поїдеш зі мною чи ні?
— І правда, — благально запитав Дерев’ний Хлопчик, — що в тій країні взагалі не треба вчитися?
— Ні-ні-ні!
— Яка чудова країна, яка чудова країна, яка чудова країна!
Розділ 31
Після п'яти місяців блаженного гультяйства Піноккіо, на свій превеликий подив, помічає, що…
Нарешті наблизився фургон. Він прямував зовсім безшумно — його колеса обмотали паклею і лахміттям.
Фургон тягли дванадцять упряжок осликів, усі однакового зросту, хоч і різної масті. Були сірі, білі, в цятку, наче посипані перцем і сіллю, в синю і жовту смужку. Та найдивовижніше те, що на ногах у всіх двадцяти чотирьох осликів були не підкови, як в інших в’ючних тварин, а білі шкіряні чобітки, як у людей.
Хто ж був кучером цього дивовижного фургона?
Уявіть пана: гладкенький, кругленький і м’якенький, як масляна куля. Обличчя, як рожеве яблучко; з нього не сходила усмішка. Голосок тоненький і улесливий, як у кота, що випрошує смачненького у своєї господині.
Забачивши його, всі хлопчаки ніби зачаровані лізли у його фургон, аби він тільки відвіз їх до тієї воістину блаженної країни, що позначена на географічній мапі принадною назвою Країна Розваг.
І справді, фургон уже був повен-повнісінький хлопчаками від восьми до дванадцяти років. Він був набитий ними, як діжка оселедцями.
Хлопцям було так тісно і незручно, що вони ледве дихали, та ніхто з них не кричав «ой», ніхто не скаржився. Сама надія, що за кілька годин вони опиняться у країні, де немає ні книжок, ні шкіл, ні вчителів, так тішила ледарів, що їх не лякали труднощі й перепони, їм навіть не хотілось їсти і спати. Щойно фургон зупинився, солодкавий Панок звернувся до Ґнота з кривою посмішкою:
— Скажи мені, мій красеню, ти також хочеш вирушити з нами до щасливої країни?
— Авжеж, хочу.
— Але я повинен тебе застерегти, мій красеню, що у фургоні немає місця. Як бачиш, він переповнений.
— Дурниці, — заперечив Ґніт, — коли у фургоні немає місця, я всядуся на дишло.
І, підстрибнувши, він опинився на дишлі.
— А ти, рідненький, — улесливо запитав Пан у Піноккіо, — поїдеш з нами чи тут залишишся?
— Я залишуся, — відповів Піноккіо. — Я піду додому. Я хочу вчитися і досягати успіхів у навчанні, як усі пристойні діти.
— Боже помагай!
— Піноккіо, — втрутився Ґніт, — послухай мене, їдь із нами, і ми весело заживемо.
— Ні, ні, ні!
— Їдь із нами, і ми весело заживемо! — крикнули чотири голоси з фургона.
— Їдь із нами, і ми весело заживемо! — підхопила сотня голосів.
— А якщо я з вами поїду, що тоді скаже моя добра Фея? — запитав Дерев’яний Хлопчик, що вже почав вагатися.
— Навіщо тобі думати про це! Краще думай про те, що ми їдемо у країну, де ганятимемо без діла з ранку до смерку.
Піноккіо не відповів, тільки зітхнув. Потім він зітхнув ще і ще раз. І після третього зітхання він