Пригоди Піноккіо - Карло Коллоді

— І-а, і-а, і-а!

У цей момент пролунав стукіт у двері, і з вулиці долинув голос:

— Відчиніть! Я Пан, кучер фургона, який привіз вас до цієї країни. Негайно відчиняйте, інакше начувайтесь!

Розділ 33

Після перетворення на справжнього віслюка Піноккіо виставили на продаж. Його купує директор цирку, що хотів навчити його танцювати і стрибати через обруч. Але Піноккіо травмує ногу і потрапляє до іншого покупця, який хоче зробити з його шкури барабан

Побачивши, що ніхто не квапиться відчиняти йому двері, Пан сам це зробив одним сильним ударом ноги.

Ввійшовши до кімнати, звернувся до Піноккіо і Ґнота зі своєю звичайною посмішкою:

— Хлоп’ята! Ви непогано ревли, я відразу ж упізнав вас по голосах. Ось чого я тут.

По цих словах обидва віслючки замовкли і принишкли. Вони стояли, підібгавши хвости, похиливши голови і розвісивши вуха.

Перш за все Пан погладив і обмацав їх. Потім дістав шкребок і ретельно почистив.

Коли він їх начистив так, що аж шкури заблищали, як два люстра, то надів на них вуздечки і повів на базар продавати.

І справді, покупці не забарилися.

Ґнота купив селянин, у якого напередодні здох віслюк, а Піноккіо продали директорові однієї трупи клоунів і канатних танцюристів. Директор вирішив вимуштрувати його, щоб він разом з іншими тваринами танцював і стрибав.

Тепер ви втямили, мої любі маленькі читачі, яким ремеслом займався Пан? Цей огидний карлик, у якого обличчя було наче медом намащене, час від часу здійснював мандрівку білим світом на своєму фургоні. Дорогою він збирав зледачілих дітей, які не любили книжки, школу й учителів. Це була зовсім неважка справа, адже варто було лінюхам пообіцяти безхмарне життя, як вони притьмом стрибали у фургон, легкодушно прямуючи до Країни Розваг, аби тільки нічого не робити, більше не відкривати жодної книжки і не слухати напучувань педагогів.

А потім бідолашні обдурені дітлахи від безугавних розваг і байдиків ставали віслюками. Ось цих віслюків із величезним задоволенням Пан за вуздечку приводив на ярмарки і звірині ринки.

У такий спосіб за кілька років він нажив собі мільйонних статків.

Про подальшу долю Ґнота, на жаль, мені нічого не відомо.

Та я знаю, що в Піноккіо розпочалось не життя, а справжнісінька каторга.

Коли його привели до стійла, новий господар поклав йому в ясла[5] соломи. Але Піноккіо, скуштувавши цієї їжі, одразу ж виплюнув.

Тоді господар з бурчанням поклав йому до годівниці сіна, та віслюкові-початківцю й сіно не йшло на душу.

— То ти й сіна не жереш? — гнівно вигукнув господар. — Можеш не сумніватися, любий ослику, я виб’ю з тебе ці дурощі! — І, щоб напоумити віслюка, він ударив його батогом по ногах.

Піноккіо заплакав і заревів од болю.

— І-а, і-а, я не можу перетравити солому!

— Тоді жери сіно! — відповів господар, який дуже добре розумів віслючу мову.

— І-а, і-а, від сіна мені болить живіт!

— Ти, мабуть, думаєш, що я годуватиму такого осла, як ти, курячою печінкою і каплунами?[6] — ще більше розлютився господар і знову уперіщив його батогом.

Після другого удару Піноккіо зрозумів, що ліпше промовчати, і не зронив більше жодного звуку.

Господар замкнув стійло, і Піноккіо залишився сам. А що він давно вже не їв, то почав ревти з голоду. І так уже роззявляв свою пащу, наче піч!

Однак, не знайшовши нічого іншого у своїй годівниці, нарешті почав старанно жувати сіно. Ретельно розжувавши, заплющив очі і проковтнув.

«Сіно не така вже й погана їжа, — сказав він сам до себе, — але було б значно, значно ліпше, якби я продовжував навчання!.. Тоді я замість сіна їв би окраєць свіжого хліба і дебелий кавалок ковбаски на додачу! Охо-хо!..»

Прокинувшись наступного ранку, він одразу ж став шукати сіно в яслах. Але нічого не знайшов, бо вночі з’їв усе. Тоді напхав собі повного рота різаної соломи.

Пережовуючи цю їжу, Піноккіо з’ясував, що солома навіть віддалено не нагадує міланську рисову бабку чи неаполітанські макарони.

— Терпи! — сказав він сам до себе і продовжував жувати. — Якби моє лихо могло послужити уроком для всіх неслухів і ледарів! Терпи!.. Терпи!..

— Терпіти, ще чого! — крикнув господар, що саме увійшов до стійла. — Ти, напевно, думаєш, мій любий ослику, що я тебе купив тільки для того, щоб ти міг жерти і пити? Я тебе купив для того, щоб ти працював, а я заробляв на тобі купу грошей. Ну ж бо! Ходімо зі мною до цирку. Я тебе навчу стрибати через обруч, пробивати головою паперові діжки і танцювати вальс та польку на задніх ногах.

Хоч-не-хоч, бідолашний Піноккіо повинен був навчатися всім цим премудростям. І протягом трьох місяців він отримував уроки і незлічену кількість ударів батогом по шкурі.

Нарешті настав день, коли господар зміг оголосити про надзвичайну виставу. На строкатих афішах, які він велів розклеїти на всіх стовпах, було написано:

ГРАНДІОЗНА ВИСТАВА

Сьогодні ввечері ви побачите неймовірні і дивовижні стрибки та інші номери у виконанні всіх артистів і коней нашої трупи!

Крім того, публіці вперше буде представлено уславленого ВІСЛЮЧКА ПІНОККІО під псевдонімом «Зірка танцю».

Ясна річ, що цього вечора у цирку був аншлаг.[7]

Не було жодного місця в партері, жодного стільця, ба навіть дорожезної ложі, хай би за них пропонували щире золото.

Сходинки цирку кишіли маленькими дівчатками і хлопчиками, яким понад усе кортіло побачити, як танцює віслючок Піноккіо.

По закінченні першої частини спектаклю перед численною публікою постав директор. На ньому був чорний фрак, білі рейтузи і пара височезних шкіряних чобіт.

Після глибокого поклону він урочисто, навіть бундючно виголосив таку безглузду промову:

— Шановна публіко, панове і пані! Я, що підписався нижче, що знаходжуся проїздом у вашій шикарній столиці, із задоволенням представляю цій мудрій і поважній аудиторії знаменитого ослика, який мав честь танцювати у присутності Його Величності імператора всіх найголовніших європейських дворів. Тож давайте ми відчуємо те, що надихає вашу присутність, і просимо вас надати нам поблажливості!

І ця «велеречива» промова спричинила шквал аплодисментів, зала вибухнула сміхом. Та оплески подвоїлися й набули ураганної сили, коли на арену вивели віслючка Піноккіо. Він був святково одягнений, його прикрашали нова вуздечка з лакованої шкіри, мідні пряжки і підкови. На його вухах висіли дві білі камелії, грива була заплетена червоними шовковими стрічками в маленькі кіски, живіт перев’язаний сріблясто-золотистим шарфом, а хвіст перевитий оксамитовими бантами червоного і небесно-блакитного кольорів.

Словом, у такого ослика