Замок дівчини в білому - Костянтин Киріце
— Це така сама правда, як і те, що моя сестра тутешня і що вона противна… Як і всі дівчата. Втім, вони й схожі, — вів далі Тік, пригадавши історію з квітами, — вони обидві арапки, обидві проти мене. Найкраще сказати про неї «Біла арапиха»…
— Чому ти кажеш «біла»?
— Аби ти бачив, яка на ній сукня… Наче сніг…
— То тобі здалося так, мабуть, бо дівчина чорнява.
— Ну й що! Я все одно казатиму на неї «Біла арапиха».
— Вона давно в місті?
— Точно не знаю, але думаю, що днів кілька…
— З чого ти взяв?
— З того, як вона впевнено ходить по шкільному подвір’ю та по вулиці, одразу видно, що вона тут не вперше.
— Ага! Отже, вона вже кілька днів тут і навіть не подумала познайомитися з нами, — одразу визначив Дан. — Отже, вона собі ціну знає.
— Ще б пак! Вона навіть кепкувала з нас — сказала, ніби в нашому місті дурнуваті розвідники.
— Отже, вона стежила за тобою, чула про нас і справді кепкувала з тебе, помітивши, як незграбно ти її вистежуєш. І сказала не просто так. Це означає, що вона не дурна.
— Ні, вона дурна! І я їй ще покажу! — розлютився Тік.
— Що ти їй покажеш? Нам треба поводитися дипломатично…
— Вона не знає, через яку губу плюнути, я вже бачив, — знов вибухнув малюк, але одразу ж і вгамувався. — А як би нам трохи покепкувати з неї?
— А напишімо їй листа, — запропонував Дан. — Тільки хто їй того листа передасть? Де знайти такого листоношу?
— А хто ж? Я! Я зможу переодягнутися лахмітником, коли хочеш.
— Ти знаєш, де вона живе?
— Я дізнаюся швидше, ніж ти допишеш листа.
Дан без вередування погодився скласти листа, а Тік негайно заходився виконувати обов’язки детектива.
3
Надвечір якийсь дивний хлопчик у лахмітті, з перев’язаним білою ганчіркою оком, у береті і з товстим ціпком у руці шкандибав по вулицях, зазираючи здоровим оком у кожен двір, на кожен ганок, у кожен садок. Нарешті калічка присів стомлено край тротуару й заходився лускати насіння, стежачи вже обома очима (звичайно, він додумався зняти пов’язку) за ганком будинку, що стояв перед ним.
А там чорнява дівчина в дуже білій сукні щось казала високій сухорлявій бабусі. Калічка второпав досить швидко, особливо з жестів дівчини, що розмова недружня. Але ж хлопчик не чув жодного слова, і так йому кортіло почути все, що він знову натягнув на око пов’язку, перейшов, жахливо кульгаючи, вулицю й тихесенько присів на протилежному тротуарі. Потім знову взявся до насіння, нашорошивши вуха, і запам’ятав усе, от ніби записав на магнітофонну плівку.
— Я тобі вже сказала, Лауро! — у жорсткому голосі старої бриніла погроза. — Нічого тобі водитися з тутешніми волоцюгами… Запам’ятай це раз і назавжди!
«Яка противна карга», — подумки відзначив калічка.
— Бабусенько, але я вас дуже, дуже прошу… — задзвенів голосок, ніби дзвіночок.
— Ти можеш бувати, де хочеш, — вела далі стара тим самим тоном, і калічка зразу визнав її голос за поганий та скрипучий. — Але я не дозволю тобі заводити з ними знайомства. Батько залишив тебе на мене… Я так вирішила, Лауро. Тож не дозволю і не раджу тобі цього робити.
— Але ж таточко казав…
— Дай батькові спокій. Я й сама добре знаю, як виховувати дітей. І його в люди вивела… І не сором йому… Не віддав мені тебе, коли ти була отакусінькою…
Калічка не побачив, яка Лаура була «отакусінька», тільки почув голос дівчини в білому, той самий дзвіночок:
— Але ж, бабусенько, подумайте самі… Це ж справжня мука! Краще б я пішла з батьком…
— А я стільки часу одна-однісінька й не стогну. І не кажи, ніби краще було б тобі піти з батьком, не сердь мене… Ти добре знаєш, де він.
— Вибачте, будь ласка, бабусю, я не хотіла вас образити, слово честі… Я так вам сказала тільки тому, що тато вчив мене бути чесною.
«Хіба ж це бабуся? — знову подумав калічка. — Це ж бабище, або ще краще — суща відьма…»
Нещасний хлопчик якийсь час нічого не чув. Але ж він не повертав голови, то й не помітив на собі пильного погляду дівчини в білому. «Може, там щось трапилося?» — спитав він сам себе, але не встиг відповісти, бо якесь люте щеня вискочило з подвір’я, спинилося навпроти нього й заходилося гавкати, та ще й вкусити намагалося, аніскілечки не співчуваючи бідоласі. Калічка люто лаявся подумки; бо, із зрозумілих причин, не міг потягнути це щеня костуром по спині.
Голос дівчини в білому звільнив його від думок про помсту
— Бабусю, чи у вас нема шматка хліба, бо он перед хатою сидить жебраченя? Сліпе, криве і, здається, ще й несповна розуму…
Калічка й справді почувався нещасним. Щеня дзявкотіло без угаву, дівчина в білому викрила його… І він вчинив так, як будь-хто розумний вчинив би на його місці. Він поволі підвівся, ступив, дуже шкутильгаючи, пару кроків, потім різко обернувся й копнув ногою те прокляте щеня. Воно жалібно заскавчало, а калічка так ударився в ноги, що його не наздогнав би ніякий собака.
Відтепер він уже не сперечатиметься з Даном про гарненького песика, якому, може, по коліно відріжуть ногу.
4
Хлопчик так швидко опинився перед Дановою домівкою, що навіть не встиг, чи, може, забув зняти з ока пов’язку, яка робила його невпізнанним.
— Чого ти никаєш тут, бродяго? — спинила його на порозі Данова мати. — Хочеш, щоб я на тебе собак нацькувала?..
