Замок дівчини в білому - Костянтин Киріце
І справді, млявко зупинився якраз навпроти лави й готувався сісти. Уже навіть тримався за лаву!
— Ти чого зупинився? Сталося щось? — почувся голос старої.
— Господи, хай він сяде! — благав Тік, тримаючи напоготові рогатку. — Я ж перетворю його на хом’яка.
Білявий черешняк лютував. Йому вкрай треба було на комусь вилити свій гнів. Але оскільки бабуся пішла й потягла за собою хлопця, довелося терпіти. Алеєю пройшли двоє дорослих людей, потім якийсь офіцер, потім дві селянки, піп, довготелесий парубійко з руками до колін і з носом Буратіно, висока, мов тичка, дівчина вела за руки двох дівчаток, а ті верещали за своєю мамою, знову той самий офіцер, двоє Тікових однокласників (одного з них він таки привітав жолудем у найдошкульніше місце), якась бабуся з білим, мов сніг, волоссям, нагнувшись до дитячої коляски, смаглява жінка з банкою в руці, знов офіцер…
— Уже половина сьомої, — обізвався Дан. — Що будемо робити? Мабуть, не дійшов лист до адресатки. Або стара наклала на нього лапу.
— А може, лист так розхвилював її, що вона прочитала його лише до половини?
— Такого бути не може. Вона не читала нічого подібного в своєму житті.
— Твоя, мабуть, правда… — з притиском відповів Тік.
— Що ти хочеш цим сказати? Написано не так, як у вищому світі?
— Ще будемо ждати? — сердито перебив його пильний черешняк.
— Я більше не буду. Коли хочеш…
— Я теж! З мене досить. Досить! Залишайся, якщо…
Тік швидко сковзнув униз, але Дан випередив його, бо втратив рівновагу. Обидва мали вигляд переможених. Більше години марно простирчали на дубові.
— Твоя арапка — нечувана боягузка, — спробував зробити підсумок Дан. — У неї нема ані крапельки романтики. Коли вона не йде на ризик і несподіванку невідомої зустрічі…
— Тут винна тільки стара відьма. Я знаю. Вона, мабуть, закувала її в ланцюги. По руках і ногах.
Обидва переможені підійшли до лави. Данові закортіло посидіти. Але не встиг він сісти, як його підкинуло вгору, ніби він сів на вістря цвяха.
— Глянь, Тіку! Що це таке? Хто її приніс? Коли?
Тік глипнув туди, куди показувала Данова рука. На спинці лави, якраз посередині, білів аркуш паперу. Хлопець схопив його й почав уголос читати:
«Шановні хлопчаки! Я одержала ваше послання, яке викликало в мене справжнє почуття… жалю до вас. Я зробила вам честь, кинувши зачарований погляд на вас, коли ви так спритно дерлися на дерево. Але все-таки мені жаль, що ви не зможете гладити слідів моїх ніг, і побоююсь, що ви можете подумати, ніби я мавка, бо у вашому віці все можливе. Моя вам порада: знайти заняття, ближче до вашого віку й до ваших можливостей. Що б ви сказали про участь у змаганні на самокатах чи на триколісних велосипедах? Коли ви не переможете, моя великодушна присутність зменшить ваші незмірні страждання. Це відповідає вам „Полонянка в білому“.
P. S. Б’юсь об заклад, що ви просидите на дереві щонайменше до пів на сьому і що вас перекривить, коли ви прочитаєте ці рядки…»
У своїх останніх передбаченнях дівчина в білому не помилилася ні на краплину. Вигляд у хлопців був гідний жалю. Ніколи ще жоден черешняк не ковтав гіркішої пілюлі. Вони витріщили очі один на одного й не знали, що робити. Дан лютував, що його ідея з листом зазнала краху, а його самого виставило на посміх якесь дівчисько, якого він знати не знав і яке, за словами Тіка, не старше Марії й Лучії. Тіка докопували набагато конкретніші питання: «Хто й коли причепив цього папірця на лаву?» Йому хотілося плакати з досади, що його ошукали, наче маленького. А вже про самокати й триколісні велосипеди то й казати годі.
— Це тільки відьма винна! — скреготнув зубами малий. — Аби я міг, то пустив би їй мишу на спину. Ну, стривай, я тобі покажу!
Данові було невтямки, при чому тут бабуся. Правду кажучи, Тік теж не знав, яку роль відіграла бабуся в драмі, де їх осміяно, а говорив тільки так, аби зірвати на комусь гнів. Хитрість дівчини хоч і роздратувала його, одначе й викликала почуття пошани та захоплення, що їх він, звісно, приховував, як лише міг. Саме цим і можна пояснити, чому громовідводом його блискавиць стала старенька.
— І все-таки як же записка опинилася тут? — чудувався Тік. — Хто й коли приніс її? Неймовірно!
— Принаймні не раніше, ніж ми прийшли в парк, бо тоді б ми побачили її, Тіку! Я певен, що записка написана після п’ятої тридцять. Тобто не ми стежили за дівчиною, а вона за нами. І отак насміялася з мого листа. Ну, я їй цього не прощу ніколи в житті!
— Давай краще пригадаємо, хто сюдою ходив і хто сидів на лаві, — знову повернув на конкретне Тік.
— «Голуби»? Неможливо!
— Баба з тим тюхтієм в окулярах ще неможливіше!
— А ніхто більше й не підходив до лави.
— То хто ж тоді в біса причепив цього папірця? З рогатки ж його не закинули!
Аби Тік міг зазирнути в будинок, де мешкала дівчина в білому, то швидко розгадав би загадку. Висока сухорлява бабуся якраз марно шукала на ганку свої окуляри, що десь поділися, а в далекій кімнаті стомлена чорнявка одягала перед дзеркалом білу сукню. Поруч на стільці лежали кинуті шорти, хлоп’ячий светр, кумедний кольоровий берет. Переодягнута в цю одежу, замаскувавшись окулярами, що їх саме шукала бабуся, вона стала з виду дурнуватеньким безпомічним хлопчиком, настільки безпорадним, що він зумів навіть переконати якусь бабусю, і та не тільки показала вихід із парку, а й провела його аж до воріт. Але нічого цього Тік не знав, тому його й далі мучило нез’ясоване питання та пекло відчуття щонайганебнішої поразки.
Зате два черешняки відкрили щось набагато важливіше: перед ними був сильний супротивник. Поразка привела їх до тями, і вони вирішили поговорити про дівчину в
