Замок дівчини в білому - Костянтин Киріце

— Може, ви й мені скажете, за що ви її хочете покарати? — спитала Марія.

— Бридка! Погана! Шпигунка! Хіба ти не знаєш, що вона вчинила з нами? — мов ошпарений, зірвався пустун. — Вона ж виставила нас на посміх…

— І тому ви хочете її покарати? — допитувалась Марія. — Бо вам не вдалося поглузувати з неї? Чи, може, вам і на думку не спадало поглузувати з неї?

— І ти її захищаєш? — здивувався Дан. — Маріє! Мені здається, що ти таки знайома з нею…

— Зовсім я з нею не знайома. Знаю тільки з ваших слів, але хай там що, а вам не вдасться зробити з білого чорне. Знаєте, на кого ви схожі? На одного мого однокласника. Той говорить про Йона або про Віктора десь таке: «Ви тільки гляньте, який він дурень: на географії знає всі річки так, ніби вони в нього на городі течуть. А на історії, аби ви бачили, знає, зубряка, всі дати і всіх князів. Навіть на ботаніці, — ви тільки послухайте, який бовдур, — де всі лише повторюють за вчителем, він учить, аж очі вилазять. Ну скажіть, хіба не дурень?» Ну, а тепер ви скажіть, хто з вас дурень?

— Тобто ти хочеш сказати, що ми дурні? — кинувся в наступ братик із розпатланими кучериками.

— Не зовсім так категорично. Але трохи дурненькі… Були, я хотіла сказати… Якісь безпорадні…

Тік блимнув на сестру, потім на Дана. Не було ніякого сенсу щось приховувати. Він теж відчув, що це найкращий момент припинити гру:

— Може, Дан і був просто дурненьким. А я виявився величезним дурнем. Допустити, щоб мене провело отак за ніс якесь дівчисько!.. Та все одно я віддячу тій бабусенції! Я перестріну її на вулиці, зупиню й скажу: «Цілую ручку. Ви не сердьтеся, будь ласка, але я думаю, що ви глухі…» Або знайду для неї гарненьку мишку, яка вміє бігати по спині…

І Дан, і Марія аж за боки бралися зо сміху, дивлячись на серйозного Тіка. А малюк, трохи здивований, перечекав, поки вони насміються, а потім спокійно спитав:

— А як же бути з дівчиною в білому? Невже ми так і не покараємо її ніяк?

— А я кажу, що ми повинні прийняти її в своє товариство… — запропонувала Марія. — Думаю, що й Урсу погодиться. І Лучія…

— Лучія?! — зітхнув Тік. — Але ж вона поки все не рознюхає, поки не дізнається про всі оцінки з усіх предметів за всі минулі шкільні роки, то й чути не захоче про неї. Лучія стане точнісінько такою самою бабусенцією, коли доживе до її літ.

На Тіка знов напала звичка перебільшувати. Він сердився на Лучію, бо відчував, що це через неї сумує Урсу якраз напередодні матчу. Не тому, що він поставив на заклад «якихось кілька леїв», але поразка Урсу могла б знищити весь його авторитет у галузі спорту й спортивного прогнозування. Адже Тік був справжнім королем спортивних передбачень у місті. А саме цієї слави він і не хотів утрачати. До того ж сама поразка Урсу завдала б йому такого болю, від якого він ніколи не знайшов би ліків.

— Отже, — спробувала Марія прояснити становище, — навіть коли Лучія буде проти, все одно нас більшість. У найгіршому випадку три голоси «за» і два «проти», хоч я й не думаю, що Урсу заперечуватиме.

— А як же ти думаєш залучити її до нас? — поцікавився Дан.

— Дуже просто, — відповіла Марія. — Поговорити з нею.

— Хто говоритиме? — злякався Тік.

— Принаймні не ви. Ви самі себе скомпрометували в її очах. Я спробую це зробити!

— Як?

— Завтра вранці піду її провідати…

Розділ III

1

Наступного дня вранці Марія справді пішла до будинку дівчини в білому. Був прохолодний ранок чудового літнього дня. Марія постукала кілька разів у ворота, заспокоїла лагідним словом собача, що не впізнало в ній сестри того, хто вчора копнув його ногою, і почала, хвилюючись, чекати, поки вийде незнайома дівчина. Але за кілька хвилин на ганок вийшла висока сухорлява бабуся. Небажана поява трохи спантеличила Марію.

— Кого вам треба? — спитала бабуся сердито, бо дівчина не привіталася з нею.

Марія швидко зрозуміла свою помилку й чимдуж заходилася її виправляти:

— Добридень, бабусю, ви не сердьтеся, будь ласка, що я вас потурбувала… Я хотіла б позичити у вас книжку…

Стара пересунула окуляри на кінчик носа, пильно зміряла дівчину поглядом і сухо відповіла:

— Навряд щоб мої книжки могли задовольнити тебе. Ти хіба знаєш кирилицю?

Несподівана відповідь і особливо запитання знову збентежили Марію. В душі вона вже погодилася з Тіком, чи, точніше, почала розуміти, чому він такий сердитий на стару. Враз Марія помітила, як на одному з вікон гойднулася завіска, а миттю пізніше побачила обличчя чорнявої дівчини й великі здивовані очі, що дивилися на неї. Ніби підбадьорена цим, вона без вагань відповіла бабусі:

— То, може, в Лаури є для мене цікаві книжки?..

— Звідки ти знаєш Лауру?

Але двері будинку вже відчинилися й на притіненому ганку аж посвітліло, коли на нього ступила дівчина в білосніжній сукні. Ця біла з’ява невідривно дивилася на Марію, але, крім цікавості й легкого подиву обличчя не виражало нічого.

— Ми познайомилися в Бухаресті… здається, на одному конкурсі… — збрехала, червоніючи, Марія.

Стара допитливо глянула на Лауру. Дівчина знову здивовано подивилася на Марію:

— На якому саме конкурсі ми зустрічалися?

Останнім зусиллям волі Марія вгамувала хвилювання, що підступило до горла, і сказала перше, що спало їй на думку:

— На літературному… торік.