Замок дівчини в білому - Костянтин Киріце
А дівчина з чорним хвилястим волоссям так і стояла нерухомо біля криниці, втупившись поглядом у голубе небо. І малий подумав: «Вона схожа на мою сестру. Я певен, що вона якраз саме складає вірші». Але коли дівчина тріпнула головою й рубонула рукою повітря, Тік зробив уже не такий ласкавий висновок: «Вона ніби трохи навіжена… або до неї вчепилася оса». А коли дівчина в білому, проходячи повз кам’яні східці, сказала дуже голосно і в’їдливо: «Які дурні розвідники в цьому місті!», Тік похолов і так й завмер із напіввідкритими вустами, неспроможний вимовити бодай слово. Він отямився за кілька хвилин і, щоб віддячити дівчині, показав їй услід язика, а потім додав погрозливо: «Ну стривай, розумако!»
Хтозна, яка думка майнула тоді в Тіковій голові. Але ж малий мав такі новини — ними й мертвого можна підняти з могили. А це, врешті-решт, означало перемогу.
Ось як випадок допоміг кирпатому хлопцеві з золотавим волоссям першим повідомити всіх про той незвичайний факт, що в місті з’явилася дівчина — чорнява, мрійлива, хитра, одягнута в дуже білу сукню.
2
Тікові потрібен спільник, і вже наступної миті він міркував, кому можна довіритися. Дан. Це вибір вимушений, бо Тік сьогодні вранці посварився із сестрою через квіти; тобто він без дозволу Марії зірвав у садку найкращі квіти, щоб поповнити свій небачений гербарій. З Урсу він не сварився, але не знав, де його шукати, бо той щоранку потай тренувався десь далеко на березі річки.
Дан зранку читав у затінку старого горіха за хатою. Тік знайшов його, засунув руки в кишені і, статечно кахикнувши, кілька разів пройшовся перед ним туди-сюди. Але Дан настільки захопився читанням, що лише з гречності глянув на гостя. Малий вирішив удатися до іншого способу. І сказав голосно, ніби сам до себе:
— А він справді-таки був дуже гарний, жаль його.
Даремно. Дан спокійно перегорнув сторінку.
— А може, ще й не відріжуть йому всієї ноги. Може, відріжуть тільки до коліна. Усе-таки щось та залишиться.
Читач байдуже перевернувся на другий бік.
— А він же найкращий перукар у місті…
Нарешті Дан підскочив, як ужалений.
— Хто? Що трапилося? — і відкинув книжку геть.
— А, це ти тут? А я тебе й не помітив… Знаєш…
— Кажи, що з ногою? Який перукар? Що сталося?
— Яка нога? Який перукар? — задерикувато перепитав Тік.
— А хіба ти не казав, що відріжуть ногу найкращому перукареві в місті? Ти кепкуєш з мене, кирпатий?
— Я? Я таке сказав? Може, тобі приснилося, некирпатий? Я ж думав про Іфрімового песика. Поламав, бідолаха, ногу, а ти ж знаєш, який він гарненький, той песик.
— А що з перукарем? Хіба ти не казав, що перукар?.. Я тобі зараз як дам копняка…
— По-перше, — перепинив його Тік, — ще не народився на світ той шалапут, що міг би дати мені копняка. А по-друге, коли я побачив, що тобі зовсім не шкода песика, то подумав: як це несправедливо, щоб такий безсердечний хлопець та був сином найкращого в місті перукаря?.. Ти щось, певне, маєш проти мене, бо все наговорюєш на мене позаочі і навіть гримаєш… І я просив би тебе не обзивати мене більше кирпатим. Я на твоєму місці, якби захотів обізвати когось кирпатим, то придумав би щось розумніше. Наприклад… осел!
— А хіба осли кирпаті?
— А ти хіба кирпатий?
Дан потрапив у сильце, розставлене Тіком. Малий відірвав його від читання, непомітно й майстерно перевів мову з ноги найкращого в місті перукаря на кирпатий ніс та ще й, врешті, отак образив. Не варто було сваритися далі. Тому Дан заговорив про інше:
— Ти не просто так прийшов сюди, кирпатий. Щось у тебе є на думці.
Цього разу Тік сприйняв прізвисько як визнання приязні, бо так воно, зрештою, й було, і вирішив завершити помсту. Випадала нагода розпочати справжню атаку:
— Як буде жіночий рід від «Білого арапа»?
Дан спантеличено зирнув на нього. Видно, гість продовжує кепкувати з нього.
— Якщо ти прийшов тільки ради цього, — сердито відповів він, — то мушу тебе попередити, що я не дочитав книжки.
— Слово честі, я не жартую. Мені справді треба знати, як буде жіночий рід від «Білого арапа».
Тіків голос, тон, весь вигляд хлопця були настільки щирими, що Дан повірив.
— А ти що, не знаєш?
— Не знаю. То як сказати: арапка чи арапиха?
— Мабуть, краще арапиха…
— Ні, це не годиться! Погано звучить. Правда ж?
— Тоді арапка!
— Думаю, що й це не годиться. Звучить ніби пестливо. А ще чогось нема?
— Та чого ти присікався до мене із цим жіночим родом? — втратив терпець Дан. — Іншого нічого я не можу придумати.
— «Арапиха» не годиться, бо вона не погана. «Арапка» теж не годиться, бо слово не симпатичне… А може, на неї казати «Біла арапина»?
— Кажи, як хочеш. Можеш казати арапка, арапиха, арапина, чого ти причепився до мене? Але… стривай, стривай, про кого ти говориш? Яка арапка?
— Ага! Ти проснувся нарешті. Я зустрів її коло школи. Тобто не зустрів. Ну, як тобі сказати?… Ми взаємно стежили потай один за одним. Але я гадав, що то тільки я за нею стежу.
— Про кого це ти?
— Аби ж то я знав… — і Тік розповів про несподівану зустріч на шкільному подвір’ї.
Дан, витріщивши очі, слухав його й не перебивав, хоча цікавість його була безмежна.
— Ти певен, що вона нетутешня? Певен,