Зброєносець Кашка - Владислав Крапівін

що він зміг сказати вірному зброєносцеві. Не завжди потрібно багато слів. Кашці вистачило й цих. Радість заспівала в ньому, як срібна сурма. Але щоб хоч трохи бути схожим на стриманого Володю, Кашка радість приховав і промовив:

— Шкода… Зараз, напевно, вже час на обід. Так і не доробив ти паличку.

— Подумаєш, біда, — відмахнувся Володя. — Завтра доробимо.

— Що? — запитав Кашка.

— Завтра доробимо, — повторив Володя. — А що?

Він сказав не «дороблю», а «доробимо»! ДО-РО-БИ-МО!

Розділ восьмий

Кашка був цілком щасливий. До кінця. Більше він нічого не хотів. Він йшов з Володею. Йшов на той лужок, де вчора зустріли страшного собаку й де камінь. Там вони кладуть вогнище. Удвох. Кашка йшов не ззаду, а поруч. Володя сам зайшов за ним і недбало сказав Серафимі:

— Ми з Кашкою погуляємо. Не бійся, він зі мною буде.

І ось вони йдуть. Володя сказав, що хоче обпалити на вогні паличку. Вчора ввечері він вирізав на її корі шахові кубики, смужки, трикутнички, кільця. На вогні паличка потемніє, а тоді Володя зніме кору, і на обвугленому дереві залишаться білі візерунки.

День видався прохолодний. Сонце лише зрідка проглядало з-поміж хмар. Кашка вирушив у дорогу в одній сорочині і щулився. Але він був радий: коли холодно, ще приємніше сидіти біля вогнища.

У лісі вітер став слабший, і, коли прийшли до галявини, Кашка майже зігрівся.

Назбирали галузок і склали біля каменю.

— Кашко, ти про вогнище мовчи, а то дістанемо прочухана, — попередив Володя.

— Я мов… мов… мовчатиму. А в тебе є сірники?

— У мене скло є. Від бінокля. Треба тільки сонця дочекатися. Ось дивись…

У Кащину долоню круглою крижинкою сковзнуло опукле скельце. Кашка обережно взяв йо о за краї і навів собі на лікоть, щоб у збільшеному вигляді роздивитися одну з подряпин. Сонце вистрибнуло з-за хмар і кольнуло шкіру вогняною цяткою. Кашка ойкнув, упустив лінзу й засміявся.

— Ага! — сказав Володя. — Ти не жартуй. Це сонячна енергія.

— І вогнище загориться?

— Ще й як. Збігай до сосен, принеси сухої глиці. Вона мов порох.

Кашка, підстрибуючи, кинувся за глицею. Він біг, а в голові танцювали коротенькі рядки, що невідомо звідки пристрибали.

Я гілок знайду, Я вогонь розкладу! Я глицю знайду, Я вогонь розкладу!

«Вогонь, як живий…» — згадав він і раптом зрозумів, що всі ці рядки об'єднуються у вірші!

Кашка пішов не кваплячись. З самого початку повторив усе, що склалося. Вийшло чудово, тільки трошки не так. Ось отак:

Я гілок знайду, я глицю знайду, На нашій галяві вогонь розкладу. Вогонь, як живий…

Ні, ще трошки не так.

«Я гілок сухих і глицю знайду…» Бо ж для вогнищ потрібні тільки сухі гілки.

Але враз Кашці стало шкода скельця, для якого не залишилося місця у віршах. Він спробував вставити його замість «галяви». Спершу слова не хотіли вкладатись у рядок, а потім раптом лягли, і Кашка аж підскочив од радості.

Я гілок сухих і глицю знайду, Склом від бінокля вогонь розкладу. Вогонь, як живий…

Коли Кашка з пригорщею сухої соснової глиці примчав до Володі, поруч із ним він побачив Раю.

Рая і Володя про щось розмовляли. Кашці це не сподобалося. Хотів він бути удвох із Володею. Тільки з ним, щоб ніхто-ніхто не заважав. І навіщо Рая сюди прийшла? Та й розмова була якась пуста.

— Така холоднеча сьогодні, — говорила Рая. — Аж дрож проймає.

— Угу, — озвався Володя.

— Ти наших дівчат не бачив?

— Ні, не зустрічав, — сказав Володя, схиляючись над хмизом для вогнища.

— Хотіла у волейбол розім'ятись, а на майданчику немає кого.

— Вештаються десь, — зауважив Володя і переломив об коліно товсту гілляку. — О, Кашка! Ось сюди сип. Якраз сонце.

— Здрастуй, Кашко! — чомусь зраділа Рая.

— Здрастуй, — похмуро сказав він і заходився коло вогнища.

— Просто дивно, як він виріс, твій зброєносець, — звернулася Рая до Володі. — Коли у табір приїхали, він значно менший був. А зараз якийсь витягнутий став. Чи мені здається.

— Здається, — відказав Володя. — За два тижні не можна помітно вирости.

«Правильно», — подумав Кашка.

Рая ще постояла поруч, потім нерішуче промовила:

— Піду пошукаю наших.

— Тільки про вогнище не розказуй, — попередив Володя.

Рая пішла.

— Вона хотіла, щоб ми запросили її з нами посидіти, — казав Кашка й насупився.

— Та облиш ти, — заперечив Володя. — Дуже їй потрібно з нами сидіти. Вона дівчат шукає.

Він узяв скло і спрямував на голки сонячний колючий промінчик. Від яскравої цятки виріс і побіг жовтий вогник. Лизнув гілки.

За хвилину, коли вогнище вже переможно стріляло іскрами і палахкотіло полум'я, Кашка запитав:

— Адже це не в останній раз, так? Адже ми потім іще можемо розкласти?

— Хоч щодня… Ти, Кашко, сідай. Сідай поруч.

Кашка сів. Він сів так, що плечем відчував Володин лікоть.

— Я вірші склав, — раптом сказав Кашка. — Про вогнище. — Він дивився у неяскраве вдень полум'я і напружено чекав, що скаже Володя.