Зброєносець Кашка - Владислав Крапівін

— Можна ще зробити його парашутистом, — сказав він. — З повітря можна закидати його в найневідоміші землі.

— Як — парашутистом?

— Та дуже просто. Потрібна тільки хустинка й нитки для парашута.

Кашка нерішуче покрутив у пальцях Альпініста.

— Во-лодю… А він не загубиться?

— Куди він подінеться? За дерево не зачепиться, можна на галявині запускати.

— Хустинки все одно немає, — сказав Кашка й відтягнув порожню кишеньку. — І ниток немає.

— Хустинки немає, це зрозуміло, — поблажливо погодився Володя. — А ниток… Як же ти живеш без ниток? А коли що відірветься, чим пришиєш?

— У Серафими є. Вона пришиє.

— У Серафими вас — ціла птахоферма. Є їй час морочитися… Он у тебе шлейка скільки днів уже відірвана. Так і ходиш. Ніхто пришити не може…

Вони вийшли на галявину, оперізану кільцем березової порослі. Галявина була рівна, з низенькою однаковою травою, як на стадіоні. Тільки з одного краю, біля самої стежини, стирчав з-під землі сірий плоский камінь.

Місце для випробувань парашута було чудове.

Володя вийняв хустинку, яка досі лежала в кишені без ніякого застосування. Хустинка була трохи пом'ята і в пилюці на згинах, але для парашута цілком придатна.

Потім Володя витяг з коміра голку з намотаною чорною ниткою. Кашка стежив за ним з радісним інтересом.

— Зараз спробуємо, — сказав Володя. — Тільки спершу шлейку тобі пришию. А то ходиш опудалом.

— Краще її зовсім обірвати, — розсудливо зауважив Кашка. — Я пробував, та вона міцно тримається. Давай ножиком відріжемо.

— Давай відріжемо обидві, — сказав Володя. — І ходи взагалі без штанів… Ану, повернися. І не смикайся, бо голка встромиться.

Він говорив з сердитим задоволенням і в думці дивувався.

Невже це й справді може бути приємно? Командувати ось таким малюком, знати, що він слухається тебе, пришивати йому шлейки й робити парашути… Нісенітниця якась… Сміхота… От би хтось із хлопців з'явився тут і побачив, як переможець турніру стоїть ззаду Кашки на колінах і ремонтує йому штани!

Табір недалеко, і когось таки може занести сюди.

І занесло.

Крадькома вибрався на галявину Генка Молоканов.

Молоканов був канюка і жаднюга. Це — найголовніше, чим він відрізнявся од інших. Щоправда, жадібність у нього була не на всі речі, а тільки на дрібниці: на різні саморобки, патронні гільзи, скляні каламарчики, значки, поплавці та інший мотлох.

Він їх випрошував. Навіть не обмінювався ніколи, а тільки випрошував. Якщо обмінюватися, значить, треба щось віддавати, а це було для Гени гіркою мукою.

А випрошувати він умів, певно, краще від усіх на земній кулі. У голосі його з'являлася така жадібність і така переконливість, що камені могли розтанути, як морозиво у липневий полудень.

«Послухай-но, — неголосно й проникливо говорив Молоканов, — тобі ця штука все одно ні до чого. Пограєшся і викинеш. Або загубиш. Або набридне вона. Розумієш, вона для тебе — дрібниця, а для мене дуже важлива… Ну, дай, га? Правда, й… Я тобі таке спасибі скажу…»

«А на біса мені твоє спасибі?» — відказував позбавлений чутливості співбесідник.

Гена широко розкривав голубі, мов незабудки, очі й коротко відповідав: «Не знаю… Але ж і тобі ні до чого. А мені для користі».

«Для якої користі?»

«Для колекції».

Коли Молоканову починали пояснювати, що не буває колекцій, де разом зібрано жерстяні свистки, недогризки кольорових олівців, ляльки з ялинових шишок і різні ґудзики, Гена тихо казав: «Ну то й що? А у мене буває».

І людина здавалася. «Нехай, — думала вона. — Мені ця річ і справді не дуже потрібна, а він он як через неї побивається…»

І якщо траплявся хлопець із серцем, твердішим від каменю, він все одно відступав. Адже іншим способом відкараскатися від Гени не можна було. Навіть лупцювали його, але марно.

Правда, іноді, щоб дошкулити Генці, хтось говорив: «Задарма не віддам. Давай мінятися на компот. На три склянки». І Молоканов поринав у тяжкі роздуми. Компот він любив майже так само, як свою колекцію, і розставався з ним украй болісно. Дивлячись на його страждання, всі давилися од сміху. Проте скоро було вирішено: на компот не мінятися. Бо віддавши свою порцію, Гена одразу ж починав випрошувати в інших і таким чином добував дві чи три склянки.

Ось така людина і з'явилася на галявині, де Володя закінчував ремонт Кащиних штанів.

Від несподіванки Володя загнав голку у вказівний палець, тихо скрикнув і підхопився на ноги. Та Молоканов майже не звернув ні на нього, ні на Кашку уваги. Очима хижака він невідривно дивився на Альпініста, який лежав на розгорнутій хустинці. Ніжним голосом Гена сказав:

— Це чий такий, га?

— Тобі чого треба? — неввічливо запитав Володя. — Мало тобі місця в лісі? Чого прителіпався?

— Я голоси почув і заглянув…

— Заглянув, а тепер катай назад, — порадив Володя.

Молоканов, проте, не квапився.

— А чия це лялечка?

— Не твоя. Сам ти лялечка, — сказав Володя і непомітно відірвав нитку з голкою від Кащиних штанів.

— Це мій, — відчувши свободу, заявив Кашка. Підняв Альпініста й почав загортати у хустинку.

Гена зрозумів, що треба поспішати.

— Дай, га? — жалібно попросив він.

Кашка озирнувся на Володю і безстрашно відказав;

— Йди звідси. Скоро луснеш від жадібності.

Слід відзначити, що Молоканов був невисокий і товстий. Коли на це натякали, він ображався. Але зараз він поборов образу заради здобичі.

— Дай, га? — повторив він.

— Йди геть, — невмолимим рівним голосом промовив Володя.