Зброєносець Кашка - Владислав Крапівін

І Гена зрозумів, що чудова дерев'яна лялечка, така потрібна для колекції, втрачена назавжди. Залишалося одне — помститися. І, відстрибнувши якнайдалі, Молоканов огидно замекав:

— Жили! Жаднюги! Бе-е!

А потім так само огидно заспівав:

Незважаючи на повноту, бігав Молоканов, як заєць. Володя так і не наздогнав його, лише загнав у жорсткий низькорослий ялинник. З півхвилини він стояв і з задоволенням слухав, як жалібно крекче серед колючих гілок жалюгідний канюка. Крекче, а вийти боїться.

Потім Володя пішов назад. Він йшов і зі злістю думав, що дурний Молоканов не сам вигадав цю дражнилку. Значить, вона відома не одному Гені. Може, її усі вже знають. Наслухаєшся тепер! А все через цього тишка-зброєносця.

Ні, час припиняти оцю волинку. Треба підійти й сказати одразу:

«Ось що, друже, іграшки закінчилися. Турнірів більше не буде. У мене свої справи, у тебе своє неробство. Топай своєю дорогою. Привіт».

А то й справді у няньки запишуть.

З цією думкою, рішучою і злою, повернувся Володя на галявину. Кашка сидів біля каменю й чекав. Він відчув недобре й занепокоєно почав підводитися назустріч.

— Слухай-но, ти… — почав Володя.

І ту ж мить побачив собаку.

Це був брудно-бурий з чорними плямами звір. Він з коротким гарчанням вихопився із кущів і через галявину стрибками кинувся до хлопців. Володя знав, ці великі собаки розумніші й добродушніші від дрібних шавок. Вони не нападають дарма. Але в цьому собаці прозирала злість і тупість. Володя встиг помітити жовті зуби під ошкіреною слинявою губою. Ні, собака не збирався жартувати. Напевно, був це сторожовий лютий лес, нічому не навчений і здичавілий на цепу. Тепер якимсь чином він здобув свободу і, мабуть, вирішив мститися людям.

Усі ці думки промайнули миттєво. І остання з них була про зброєносця.

— Тікай, Кашко! — крикнув Володя, не одриваючи очей від пса й замахнувшись сосновою паличкою, щоб зустріти звіра дошкульним ударом по морді. Вдарити, коли він стрибне! З усієї сили!

А може, він — вовк?

Володя подумав про це, коли пес був за стрибків п'ять. Та коли він зробив іще стрибок, на галявину вийшов його хазяїн.

Лісник, чи мисливець, чи просто місцевий житель. У форменому кашкеті й кітелі, схожому на залізничний.

— Рекс! — неголосно покликав він.

Бурий звір з розгону зупинився і присів, ніби його вхопила за хвіст міцна рука.

— Назад! — наказав хазяїн собаки металевим голосом.

І величезний пес, притиснувши маленькі вуха, побрів назад. На півдорозі він по-щенячому ліг на живіт і поповз до людини, ніби просив вибачення.

— Не бійтеся, — з короткою посмішкою сказав чоловік. Повернувся й зник у кущах.

За ним прошмигнув у березняк похнюплений Рекс. А у Володі одразу ослабли руки, і соснова паличка здалася важкою, як лом. Його охопив огидний тягучий страх.

— У, звірюка, — пробурмотів Володя. Він повільно повернувся, щоб піти й забути про свій страх і слабість. Але не пішов. Він побачив Кашку.

Кашка нікуди не втікав. Він стояв за два кроки, міцно розставивши ноги й тримаючи наперевіс криву березову палицю. Очі у нього зробилися зовсім круглі од відчайдушного жаху чи од такої ж відчайдушної рішучості, а рот був напіврозтулений, ніби Кашка хотів сказати «мамо» і зупинився на півслові. Певно, він іще не зрозумів, що небезпека минула. Кілька секунд Володя дивився на нього з подивом.

Потім сказав:

— Усе. Відбій.

Кашка впустив свою зброю. Він спробував посміхнутися, але тільки зморщився, мов кошеня, що зібралося чхнути. І раптом заплакав. Спочатку не дуже, а потім невтримними великими сльозами.

— Чого ти? — Володя розгубився. — Кашко, чуєш… Ну, припини.

Каліка спробував перестати і не зумів. Володя замовк. Що його робити? Заспокоювати тих, хто плаче, — нелегка справа.

— Ну, годі воду лити, — нарешті промовив він. — Чуєш, Кашко? Перестань скиглити!

Каліка слухняно кивнув і схлипнув іще кілька разів. Потім винувато посміхнувся щербатою посмішкою і сказав, дивлячись убік:

— Я їх, клятих, боюся… Я коли маленький був, мене собака вкусив. Ось… — Він обернувся і показав ззаду під коліном кілька білих горбочків — сліди зубів.

— Та гаразд уже, — з невмілою ласкавістю сказав Володя. — Адже все минулося… О, а ти чому не тікав? Я тобі крикнув: «Тікай!» Ну?

Кашка підвів залиті сльозами очі й тихенько запитав:

— А ти?

— Ну, я… Що — я? Від собаки не можна тікати. Я знаю про це. А ти? Адже ти міг втекти, бо я залишився.

— Так, залишився… — прошепотів Кашка. — Він он який. Наче вовк. А ти з такою паличкою залишився. Тоненькою.

Вони водночас глянули на Володину паличку її водночас перевели погляд на криву Кащину палицю. І щось ніби зрушилось у душі Володі. Розтанула вся його твердість. Захотілося раптом зробити зовсім незрозуміле: взяти за вузенькі плечі це сірооке хлопча, притягти ближче до себе й сказати: «Ех ти, Кашко, Кашко. Зброєносцю…»

Звичайно, нічого такого Володя не сказав. Не вмів він так. Дівчата це вміють, а він ні. Тільки взяв Каліку за руку й сказав:

— Ходімо… А собака боягузливий. Хазяїн крикнув, а він одразу ж на пузо…

Кащині очі просихали. Він глянув на Володю серйозно, майже суворо. І відповів:

— Він погана людина. Хороших людей собаки так не бояться. Він, мабуть, її б'є.

— Б'є? Так, певне… — погодився Володя. — А ти… ти нічого собі людина, Кашко.

Це все,