Яром–Долиною… - Станіслав Володимирович Тельнюк

— Та як би ж ото бабахнулися об другу галеру, та як усе затріщало, а потім пішло тонути, то ми ледь устигли одчепитися, — а потім у тьмі шукали вас, шукали, а вас не видно! Ну, то ми й попливли іншу галеру брати! — відповів пошрамований козак з одним вухом.

— Що зробили з тією галерою?

— Взяли. Невольників розкували! Різний люд там, але нашого брата найбільше. На галері були гармати, фальконети, залізні грати для вікон, драбини, будівельне причандалля…

— Повикидали в море?

— Та ні! Довго викидати! Допливемо до берега — тоді й повикидаємо. Або ж у бою можна буде такою здорово галерою бойову турецьку галеру протаранити…

— Ну, гаразд, — відповів Оксен Цьопа, переходячи зі своїми хлопцями, які залишилися живими, на борт своєї чайки. — Попливемо далі. А тебе, Вухо, залишу на тій галері, щоб вона йшла добре та справно і щоб пана турка таранила як слід…

Недайборщ дав команду підняти щогли з вітрилами та ще й на весла налягти — треба було наздоганяти другу частину турецького флоту, з якою вже розпочали бій ті чайки, які ще вчора були послані йому напереріз.

Знову Яремко стояв на носі отаманської чайки, пильно вдивляючись у далину.

І в душі снувалася пісня: «Гомін, гомін, гомін по діброві…»

А перед очима стояла далека Ганя — його чудовна Бібігуль. І бавилися з хвилями дельфіни…

— Чого зітхнула, дитино моя? — раптом запитала Хведора.

Бібігуль закінчувала підмітати в хаті і щось думала про своє. Думала — та й зітхнула.

— Та так… Яремко згадався… Коли б уже скоріше осінь…

— Ого, ще й весна не минула, ще й літа не було, а тобі вже осені захотілося! Вам, молодим, усе хочеться, щоб швидше, щоб хуткіше та легше…

— Та дуже ж довго чекати!.. Он скільки днів!..

— Дитино моя… Наша жіноча доля — чекати й чекати! Так ото світ побудовано… Засієш поле озиминою — чекай, поки зійде, поки перезимує під снігом, чекай весни, як сніги зійдуть і піде жито рости далі… Ось воно вже високе — по плечі, а то й вище голови, а ти чекай, коли воно одцвітє, коли зернята з’являться, білим молочком наллються, а потім достигне, стане зрілим зерном… Бач, скільки чекати хліба?..

Бібігуль стояла біля стіни і слухала. Знала вона й без Хведори, як росте жито чи пшениця, та якось до свого життя всього цього не прикладала…

— Ох, дитино, скільки нам чекати доводиться! Поки діждеш того заміжжя, а потім дітей, а потім поки їх на ноги поставиш, а потім — знову чекай і чекай! Скільки літ Мусія чекаю! Скільки літ Марійка не з нами живе

і її чекаєш, і дітей її. А Яремко!.. Ой, найтяжче мені на душі за Мусія… Найрозумніший — а пішов і згинув десь… Хоч би ще яку вісточку прислав… А може…

Стара Хведора — Яремкова мати — вчила Ганю—Бібігуль:

— Ото, дитиночко моя, ти вже велика виросла. Дасть Біг, за Яремка вийдеш нашого — любиш же його?

Бібігуль кивнула головою й зашарілася.

Хведора погладила їй голову шершавою рукою, сіла на лаву, посадила дівчину напроти, подивилася на неї добрими—добрими очима і сказала:

— Ото є таке число «дев’ять». Кожна жінка знає його. Бо то Бог дав їй число місяців, щоби дитину в собі виношувати. То святе число… А ще Бог дав жінці дев’ять головних прикмет. Як немає їх у жінці — то не буде щастя в її родині… Дев’ять прикмет, дев’ять Божих дарів…

— Які ж вони, ці Божі дари? — тихо запитала Бібігуль. У хаті було вже темно, тільки в печі горів вогонь. Та ще

тьмяно—тьмяно блимала лампадка. Уже пора було б і каганець який засвітити, та не хотілося щось Хведорі, та й легше якось говорилося у цій напівтьмі — вона зближала, робила розмову інтимнішою, якоюсь ближчою кожній душі…

— А такі дання, які повинна мати дівчина, а потім і жінка. Перше дання — любов до всіх, власне, вміння любити всіх, зігрівати їх душею. Чужу радість поділити, чужу біду зрозуміти, людину в горі втішити й приголубити. Бути захистком і прихистком для душі й тіла. Оце — перше дання… Чуєш, дитино?

— Чую, — пошепки мовила Бібігуль.

— А друге і третє дання: бути дружиною і матір’ю. Буває: красива жінка, вродою аж сяє, а немає в ній дру—жинського хисту. Не поєднана її душа з душею чоловіка. Він щось думає, а вона не знає і серцем не чує… Чи — народить дитину, другу, третю. Має їх, а не чує їх, годує їх, а не любить їх. Справжня жінка з дітьми до неба злітає, а несправжня дітей своїх кляне, що сякі—такі, неслухняні, безсердечні… А вони й неслухняні й безсердечні, бо від матері душевного тепла не чують, не навчені любові, бо немає в неї причутлості ні до чоловіка, ні до дітей. Оце такий другий і третій жіночий карб…

Помовчала стара Ціпуриниха, подумала. Полум’я вже ледве у печі блимало. Все, що треба було на сьогодні наварити, було наварено, все, що треба було напекти, ще вчора напечено.

— А оце ж і четверте дання: всім їсти наварити, напекти всього, нагодувати, насолити, насушити, нав’ялити. Хто це мусить робити? Тільки жінка! Хіба чоловік може? Він—то може бути й кашоваром, і пекарем, — але все одно: і каша, і хліб найсолодші з наших рук, дитино моя. Так нам, жінкам, на роду написано, для цього нас Богом сотворено… І п’яте дання — а може, воно найперше! — жінка домівку тримає, на ній уся хата тримається, і