Яром–Долиною… - Станіслав Володимирович Тельнюк
— Чула, — відповіла Бібігуль, — Спасибі за науку.
— О, я тобі тільки півнауки сказала… З п’яти місяців дитини не буває, дев’ять місяців треба виносити… Так от — про шосте дання. Воно велике, воно славне, воно тілові й душі людській потрібне. Це — уміння прясти і ткати, вміння гаптувати й шити, вміння хату побілити, півників та узори помалювати, а ще ж уміти пісню дитині заспівати та казку розказати — і не тільки ту, що від діда—баби чула, а й самій, може, щось придумати. Одне слово, красу творити… Умієш, доню?
— Трохи вмію, — прошепотіла Бібігуль. — А ще повчуся… Я ж без мами росла…
— Придивляйся, прислухайся, дитино! Ти тямуща, я бачу…
— Важко мені все взнати… За чотири роки тільки—тільки по—вашому говорити навчилася…
— Не скажи!.. Ось у Переяславі — так ніхто й не здогадається, що ти — туркеня, так гарно говориш та співаєш… А по—турецькому не забула?..
— Ні, не забула… І не забуду… Ми з Яремком часто по—моєму говоримо…
— Кожній людині свою мову Бог дав… А сьоме твоє дання: це вміння ізціляти, вміння людські страждання знімати… Не тільки травичкою, не тільки ліками, а й стравою, даною до речі, тишею, шептанням, заговором; рукою доброю й теплою біль зняти можна; чи просто зробити, щоб у хаті тихо було і темно, щоб вуха й очі не напружувати… Ой, скільки того мистецтва лікувального — це Марійка знає ліпше за всіх… Ну, може, я знаю й більше, тільки відчуває вона це все більше за нас усіх… Бог нам, жінкам, дав силу відчувати людську неміч і силу рятувати людину од немочі… Є й серед чоловіків добрі та славні лікарі, але ж то — тільки деякі. А жінки повинні бути всі зцілительницями, дитино моя!.. Такий дар сьомий у нас з тобою… А восьмий… Восьмий — пояснити навіть важко… Ну, от ти бачила: яблуня у дворі у нас така гарна, така красива. І кожна брунечка на ній відчуває себе часткою всієї яблуні — і коріння її, і сусідніх гілок, і тих гілок, які потім будуть… Ти чуєш у собі своє минуле, своїх бабусь і прабабусь, а вийдеш заміж та народиш дітей — і відчуєш у собі дідів і прадідів свого чоловіка, — і тоді ти відчуєш майбутнє. Чоловік твій про нього не думатиме, діти — теж, бо малі, — а ти думатимеш, бо ти жінка, бо — мати, бо в тобі — самозбереження народу, в якому ти живеш…
— Я буду старатися… Тільки… я ж туркеня… Зла кров, кажуть…
— Дитино моя, а ти подумай… Ну, сьогодні ми з турками рубаємося на шаблях… А може, літ через сто чи двісті будуть люди тільки згадувати, як колись рубалися на шаблях, щось там ділили, щось відстоювали, щось завойовували… Може, колись українці з турками подружаться, і з поляками теж, і з татарами, — і твої правнуки казатимуть: ага, і в нас є краплі доброї турецької крові… Чому ти кажеш: зла кров? Турецька кров така ж, як і руська чи польська, — червона…
— Спасибі, — прошепотіла Бібігуль, — Тепер я розумію… А який дев’ятий дар?
— А ти — подумай?
— Ой, не знаю…
— А скажи мені: якою ти хочеш бути в очах Яремка?
— Красивою… Тільки красивою… Все життя… І якщо Бог мені дасть сто літ — то щоб і тоді була красивою.
— Бач, яка ти розумничка в нас!.. Яка б то ти була дівчина, якби про це не думала? Отож—бо й є наш з тобою дев’ятий талант, дев’ятий хист, дев’ятий Божий дар…
За синіми вікнами було тихо… Тихо—тихо блимала лампадка, щось жевріло в печі… Сиділи дві жінки в хаті — одна літня, а друга — молоденька, ще, власне, не жінка, ще дівча, але так само, як і старша, мудра внутрішнім чуттям своїм і передчуттям майбутності своєї й не лише своєї… Сиділи жінки, прислухалися до своїх думок… А до них прислухався Бог і мати з младенцем на руках — Марія…
— Може, засвітити каганчик? Чи — скіпку? — сама в себе запитала Хведора. І тут же сказала: — Ще посидимо кілька хвилинок, а потім… Ще ж роботи скільки — і всієї ніколи не переробиш… Але треба хоч колись наодинці з думками посидіти…
Так вони сиділи і мовчали.
І кожна думала про своє. А власне, про одне й те ж, тільки — різними словами, різними образами, різними поворотами думок…
І тут хтось постукав у двері.
— Заходьте! Відчинено! — гукнула Хведора, а сама пішла до печі, щоб узяти вогню на каганець.
Хтось зайшов у сіни, потім — і в хату.
— Добривечір вам, добрі люди! — почулося з порога. Два голоси: один — тонкий, звивистий, як вуж, а другий — густий, уривчастий, мов хтось басом хотів сказати: «ква—ква!»
— І вам добрий вечір! — відповіла Хведора, підносячи каганчик ближче до дверей і роздивляючись прибулих. — Проходьте, сідайте ось на лаві!
Поставила каганчик на виступчик на стіні — і тепер він світив на всю хату.
Двоє прибульців ласкаво вклонилися, подякували й сіли на лаві. Тепер їх можна було роздивитися краще.
Обидва — у темному одязі. Але не православні ченці. Та й не вельми схожі на ченців католицьких. Але все—таки щось видавало, що люди вони не прості і близькі до Бога. Один був довгий, тонкий, гнучкий, весь час усміхався скрадливо і пальчиками тонюніми, мов черв’ячками, перебирав, перебирав, перебирав. А другий — менший, зате товщий, схожий на велетенську жабу—ропуху в чорних шатах:
