Яром–Долиною… - Станіслав Володимирович Тельнюк

Він веслував разом з козаками, і сонце сяяло йому в лице, і пан Владек білозубо сміявся.

А Яремкові все виділася далека Ганя — його чудова подруга Бібігуль.

І гралися з хвилями дельфіни…

Згадалися веселі, мов сьогоднішнє море, очі коханої. Уранці, після того як учора посвятили Яремка в парубки, вона дивилася на свого товариша очима, повними захвату, радості і весняного сяйва. Якби Яремко був явором, то після такого погляду у нього на всіх—усіх гілках повиростало б листя. Якби Яремко був мушкетом, то від захоплено—завороженого погляду Гані—Бібігуль він негайно б вистрілив і пробив найгрубішу крицю. Якби Яремко був турецьким султаном, він би розпустив весь гарем і Ганя—Бібігуль була б єдиною жоною його…

Вони недавно переїхали до Переяслава — подалі від мерзотного графа Лозовицького. Старша Яремкова сестра Марійка, вийшовши заміж за славного козака Петра Скрипника, жила в Києві. Петро ж Скрипник виписав у Києві й козацький привілей для родини Ціпурин — тепер вони, з огляду на заслуги їхнього роду, стали вільними людьми, і ніякий граф Лозовицький не міг їх образити. Ну, це на папері воно так було, а на ділі… А на ділі мерзотний граф міг прислати будь—коли своїх гайдуків, щоб образити Ціпурин… Ліпше було переїхати. Вони й переїхали до Переяслава — великого і славного міста, що розкинулося на берегах Альти й Трубежу. Довкола — історичні міста й стародавні села. За день їзди конем — Канів, неподалік од Канева Черкаси. А в другий бік — Оглав, Васильків, Київ. Славна земля, славні люди, славні легенди та оповідки, і звичаї добрі — не гірші, ніж у Лозовиках…

От, наприклад, звичай посвячення у парубки. Коли Яремкові сповнилося п’ятнадцять, потягло його на вечорниці. Вечорами сходилися хлопці у кульгавого Гната Горобця — старшого парубка. Хоч Гнат і кульгав од татарської стріли, а проте багато дівчат на нього задивлялося — бо веселий був, винахідливий, співучий і добрий. Йшов якось Яремко вдень вулицею — аж тут Горобець: «Слухай, славний козаче! Уже в похід на турка ходив, а й досі в парубки не посвятили тебе! Не годиться так!.. Чи, може, тебе в парубки посвячували у Трапезонті чи Синопі, а може, і в самому Стамбулі—Царгороді?» — «Звідки знаєте так багато про мене?»— несміливо запитав Яремко. «Та розказував один козак із Києва… Тепер тобі ще один подвиг треба вчинити — принести відро горілки і прийти до мене сьогодні увечері в хату… Ми тебе тут же посвятимо!» — «Гаразд! — погодився Яремко. — А як же Ганя?» — «А, сестричка твоя чорнобрива? Та вона вже, здається, з дівчатами змовилася — ті її тут же прийняли в своє товариство».

Увечері прийшов Яремко до хати Горобця. Приніс не відро, а два відра горілки та смаженого барана — для такого діла йому давно вже дав грошенята сам Петро Скрипник. Та й у батька дещо було, але ж кожному парубкові хочеться, щоб він мав у кишені свої гроші… Парубки тут же привітали Яремка як свого— та вони вже давно з симпатією й доброю заздрістю подивлялися на нього, — тут же посідали в хаті за стіл, а кому стола не вистачило, той сів на піл, а кому й там місця не знайшлося, той вистрибнув на лежанку. Підняли чару за батьків та дідів, які не корилися ворогам. Дав Горобець Яремкові добрячого щигля:

— Ну, тепер ми тебе коронували по—нашому, а тепер хай ще дівчата на тебе подивляться: чи справний ти козак, чи добрий чоловік, чи пісні співати вмієш, чи небилиці знаєш казати — о, вони все відчувають, бо — дівчата!

Вийшли на вулицю, під небо, зорями всіяне, а під тим небом пісня летить, мов веселка якась невидима — лиш чутна… Один кінець тії веселочки упирається в хату Марусі Глобишиної, а другий — у Горобцеву хату, де хлопці зібралися…

— Ну, що, товариство, ходімо до Марусі?!

Пішли! Пішли під зорями, під піснею, пішли, мов полетіли на крилах мрій парубоцьких…

А пісні дівочі їх вели темними вулицями переяславськими, вели до зустрічі, до щастя, до радості…

Серед тих, хто виспівував, була й Ганя—Бібігуль. Ого, вже так навчилася співати по—нашому — ніколи не здогадаєшся, що вона туркеня! Тільки інколи з Яремком наодинці переходила вона на турецьку мову. А так — чиста тобі україночка, тільки що чорнявіша, та тонша, та стрункіша, та брівки в один шнурочок непомітно ізв’язалися!

А потім уночі зійшлися вони у клуні, вляглися на сіні і довго обіймалися—милувалися. Обійматися можна, цілуватися теж, милуватися — аякже! А чогось іще — ні—ні—ні! То вже як одружаться, як звінчають їх у церкві!

Цілу ніч милувалися вони з Ганею, тихенько шепотілися, розказували різні історії — смішні та страшні, і було ж їм так гарно, так мило, так солодко удвох. Тільки як уже надто Яремко милував свою Бібігуль, то вона просилася:

— Ой, Яремку, змилуйся, забери руки, розкажи що—небудь веселеньке.

І Яремко розповідав…

Аж перед ранком вони, обнявшись, позасинали… І бачився тоді Яремкові сон: Чорне море грає, а по морю, по хвилях, перекидаючись, дельфіни стрибають—граються, пісню свою виспівують. А коли прокинувся — побачив: Ганя—Бібігуль на нього сяючими очима дивиться, рада така, щаслива така, просяяна радістю вся!

Що то вона зараз робить у тому Переяславі? Скучила ж, напевне, за Яремком? Якби ж ото їй написати листа та передати його мартином — і нехай летить аж до Переяслава! Е, до Переяслава мартини не літають, бо це морські, а не річкові птиці!..

…Яремко знову дивився на обрій. Ось—ось мають показатися турецькі кораблі другої третини ескадри. І доведеться знову вступати в бій, допомагати тим, хто зробив основне: відірвав цю третину від головної частини флоту, зав’язав з нею бій, позбавив бойового порядку, розметав по морю.

А поряд, уміло маневруючи вітрилами, сидять хлопці. А найдужчі з них — на веслах!

І