Яром–Долиною… - Станіслав Володимирович Тельнюк
Так, вони і справді трималися то за ланцюги, то за бруси, виставивши голови в те стиснене повітря, яке, мов у дзвоні, зібралося на дні галери і тепер тримало її на плаву. Темно було, хоч сто разів стріляй в одне око, надії — ніякої. Відімкнутися від ланцюга було ніяк — ніхто не знав, де подівся ключ. А якщо й відімкнутися — то як вилізти? Якщо козаки (а що це на ескадру налетіли козаки, ніхто не сумнівався) прорубають днище, повітря перестане тримати галеру — і вона тут же піде на дно разом з невольниками…
І все ж невольники трималися. Бо останнє, що вмирає в людині, — так це надія.
І хоч кажуть, що останнім у поляка вмирає гонор, — один з невольників, пан Владислав Гостинський, усе ще тримав у душі надію; він забув уже про все, але мав надію на порятунок. У трюмі, та ще й перевернутому, було темно, як у ста пеклах, але в духовному зорі пана Владислава сяяли блискучі срібні зорі на блакитному небі. Це означало, що він вірить у порятунок. Він бачив перед очима срібні зорі на блакитному небі і думав — уперто, наполегливо, мов намагався гіпнотизувати саму долю:
«То буде чаруючо, то буде дивовижно! То буде рай!.. Буде літо. А влітку завше єст пєнкнє, завше тепло. Шафірове небо і шафірове може! Яблуні й груші з плодами, музика і пісні увечері. То є рай!.. Лазур в серцях і над головами!..»
А поки що була темрява і безнадія…
І раптом поряд із паном Владком Гостинським хтось хрипко—хрипко, тяжко—тяжко заспівав:
Гомін, гомін, гомін по діброві, Туман поле покриває, Мати сина прикликає: «Вернись, синку, вернись, синку, додомоньку, Змию тобі головоньку, змию тобі головоньку…»Тиша… Тільки холодна вода плюскається довкола… І хтось із іншого боку озвався:
Мене, нене, мене, нене, змиють дощі, А розчешуть густі терни, А висушать буйні вітри…І пан Владислав Гостинський, дарма що раніше з гонору не співав мужицьких пісень, зітхнув, схлипнув і разом з іншими підхопив:
А розчешуть густі терни, А висушать буйні вітри…Сльози котилися по щоках невольницьких, але ніхто їх не бачив. Довкола кипів бій, а сюди, під цей ковпак, навіть відзвуку не долітало…
Пан Гостинський плакав, але мріяв про «лазур в серцях і над головами»…
Та поки що над головами була безнадія.
А під ногами — десять безнадій…
І все ж вони чекали на ранок…
Морська баталія тривала до ранку. Палали галери, ближчі до хвоста величезної колони. Передні галери з відрубаної частини — третини турецького флоту — козаки вирішили не палити, щоб цього не побачили ті кораблі, що пішли на північ. Бо якщо побачать, то повернуться, а це ускладнить усю операцію…
Та що там ускладнить? Козацьких чайок і так було менше, ніж відрізаних ними від колони великих та малих галер.
Вже аж під ранок повсюди запалало Чорне море. Козаки нищили турецькі галери.
Турки відбивалися хоробро і вміло, проте нічого не могли вдіяти проти швидких козацьких чайок, які літали морем, мов стріли. Важкі корабельні гармати були нездатні влучити в верткі й швидкі козацькі судна. А козаки зі своїх чайок діставали всіх і вся. їхнім гармашам цілитися було легко — гармати на чайках стояли на носі й на кормі. В таку чайку з галери не влучиш, а гарматка з чайки влучала в галеру обов’язково.
Вранці до місця баталії підпливла чайка Недайборща, а з неї ще кілька десятків козацьких суден. Підмога виявилася вчасною. Свіжі козацькі сили вдарили по рештках третини флотилії турків, і на тих галерах, які все ще чинили опір, затріпотіли білі прапори — османці здавалися, сподіваючись на милість.
Але ж Недайборщ ще заздалегідь отримав наказ: полонених не брати, визволяти тільки невольників! І тому козаки не дивилися на білі прапори! Вони йшли захопленими галерами на таран, запалювали ворожі кораблі, підривали їх, турків скидали в море, а самі намагалися вирятувати від вогню й води невольників, яких перевозили на дві великі вантажні галери.
Недайборщева чайка підпливла до перевернутої галери. Уже ось—ось мало зійти сонце, і все море мов палало червоним. На перевернутій галері сиділи, вхопившись за киль та нерівності днища, козаки Оксена Цьопи.
— А де ж ваша чайка? — запитав Недайборщ, вийнявши люльку з рота і сердито кашляючи.
— Та десь хлопці встигли відчепитися й пішли далі, а нас лишили, — відповів Цьопа.
— І тебе теж? Як же так?
— Та так вийшло. Вони подумали, що ми потопилися, та й пішли далі в бій… А ми ось—о сидимо!..
— Кому це ногу відбило?
— Не відбило… Ми самі відрубали… Невольник один…
— Живий?
— Був живий… А зараз уже ні… Помер, бідолаха…
— Навіщо було рятувати?..
— Душа християнська… Серед рідного козацького товариства помер…
