Яром–Долиною… - Станіслав Володимирович Тельнюк

— Ну, гаразд, — погодилася Єфросинія і сіла. Панна Анелька подивилася на Андрія.

— Ви — козак, — промовила вона. — Ви — щасливий!

— Чим же?

— Бо щасливий. Ви — вільна людина… От зараз ви згадали, що море — то ваш рідний дім… Ви бували на морі?

— Бував, — якось аж трохи розгублено відповів Андрій Закривидорога. — Не раз бував…

— А чи стрічалися вам на морі турецькі галери?

— Ого! Скільки разів! Не одну турецьку галеру ми брали в свої руки… А бувало, що й вони нас брали…

— Слухайте, пане козаче! Я вас благаю: ідіть на море і захоплюйте в полон турецькі галери!.. Там — мій коханий Владек! Владек Гостинський!..

І вона знову затулила обличчя:

— Я приходжу… до сестри Єфросинії… вона мене втішає, вона молиться православному Богові… а я до свого Бога молюся… щоб визволив Владислава Гостинського, хороброго шляхтича, з турецької неволі…

— Чує тебе бог, чує молитви твої, бачить сльози чисті твої, — і він допоможе!.. — мовила мати Параскева.

— Ой, пане козаче, — схлипнула Анелька. — Майонтек Гостинських силою й неправедністю відібрав пан Сулятицький, а потім усе там було понищено турками, коли була Хотинська війна. А мої батьки — що вони могли вдіяти? Вони не хотіли, аби я єдналася з паном Владком. Бо він бідний шляхтич, але ж він хоробрий, пане козаче! Він чесний і благородний, пане козаче!.. А потім моя мама померли, а тато від горя згоріли од паленки. Як мені врятувати пана Владка, мого Владка Гостинського?.. Може, десь на тих галерах уже й помер… — І вона знову залилася сльозами…

— Всіляко буває, панно Анелю, всіляко… Скількох невольників довелося козакам виручати з галер! Може, й вашого Владка виручать! Давайте будемо сподіватися!.. А чи ж знає він, де вас шукати?..

— Чи знає! Приїде, якщо живий, у наше село, та піде на польський пмєнтаж, та побачить на могилках прізвища та імена моїх мами й тата, та побачить свіжі квіти з моїми сльозами — то й збагне, що я тут і на нього чекаю… Благаю вас, пане козаче, коли визволятимете невольників, то запитуйте у них: хто з вас є Владислав Гостинський? І якщо… — тут її голос затремтів, — і якщо почуєте, цо хтось мувіць: «Єстем Владиславем Гостинським!», то скажіть йому: «На тебе Анелька чекає…»

— Скажу, панно Анелю, скажу обов’язково, — промовив Андрій. — У всіх невольників питатиму: хто тут Владислав Гостинський! Я запам’ятав його прізвище й ім’я. А як вас на прізвище?

— Ай, пане козаче, чи ж має це значення? Ожеховські ми — та ви скажіть йому просто: Анелька — і він геть усе зрозуміє! Бо більше нікого в нього немає… Якщо він сам є… ще…

Світив місяць — мов заблукав між деревами та й завмер, дослухаючись до тихих людських голосів.

— Ну, бач, — стиха промовила черниця Єфросинія, — з’явилася в тебе надія, Анельцю. Пан козак не забуде своєї обіцянки…

— Іди, дитино, помолися Богові, — сказала ласкаво мати Параскева, — помолися Богові та упокорися його волі…

Анелька гаряче припала до руки Параскеви.

Уранці козаки вирушали в дорогу. Коні перед монастирською брамою перебирали ногами… їм хотілося руху, хотілося вітру.

Туман танув між деревами.

Разом з ігуменею Параскевою вийшла проводжати козаків і черниця Єфросинія. Андрій задивився на її красу…

Він провів рукою по чолу, намацав над правою бровою темний невеликий шрам — колись у бою свинцевим шротом влучило йому в лоба: кістка витримала, та й свинець був уже наприкінці свого польоту — з дула фальконета. Але темний шрам залишився над бровою.

Андрій припав до руки матері Параскеви, вклонився черниці Єфросинії, вклонився іншим черницям, скочив на свого бахмата і з місця помчав учвал.

Коли через хвилину озирнувся, то побачив, як його двадцять сотень козаків, дотримуючись похідного порядку, рівно—красиво мчать за ним. І знамено має над ними, прикликаючи!..

Ще раз побачив ігуменю, черниць, і трохи збоку світліло плаття панни Анельки. Вона теж вийшла проводжати козаків у похід, тільки, напевне, посоромилася ще раз підходити до Андрія, аби нагадати йому про її коханого Владка Гостинського…

Черниця Єфросинія дивилася услід козацькому регі—ентові і пошепки повторювала молитву. її душа відчула щось таке, чого так давно й так довго не відчувала. І тому вона шепотіла молитву, аби Божа мати вберегла її від спокус мирського життя, аби Божа мати дала їй забуття минулого.

Шепотіла, повторюючи слова молитви, а перед очима стояло обличчя козака Андрія… Його добрі й ласкаві очі… Ласкаві й беззахисні…

А над правою бровою — шрам…

Мати Божа, помилуй мя…

Коли чайка пливе в морі, опустивши свої щогли та вітрила, то її важко побачити за кількасот кроків від себе — вона мовби губиться серед хвиль, бо сидить на воді низько—низько…

Отож і вийшло, що передові бойові галери турків, а також ті, що йшли по боках, не помітили найближчої до них вісімдесят сьомої чайки. Та й, певно, не дуже пильно дивилися зорці на щоглах (а може, їх там і не було), бо турки не чекали стріти козаків на середині шляху. Вони взагалі не чекали на козаків цієї весни…

Настала ніч.

Турецька ескадра йшла непоспішливо, але впевнено. Боятися не було кого й чого — круль Ляхистану видав фірман, за яким козаки повинні йти аж у далеку Лівонію та на холодне Балтійське море воювати зі шведами — зараз їм, отже, не до турків. А якщо й набереться якась ватага з двадцяти чайок, то що вона зможе зробити проти цілої ескадри з