Яром–Долиною… - Станіслав Володимирович Тельнюк
У трюм заглянуло двоє. Один тримав ліхтар, а другий — з двома шаблями — сторожко обдивлявся ряди веслярів.
— Тихо! — просичав той, що з двома шаблями. — Чому мовчить бубон?!
Бубон застукотів тут же, негайно, але застукотів нешвидко, а в тому темпі, в якому веслярі працювали й раніше.
— Козаки тут є?
— Є!.. Іміється!.. Та був такий колись — Василь Тягниборода! — почулися безладні, не часті голоси.
— Тягниборода? — перепитав той, що з двома шаблями. — З Недайборщем плавав на одній чайці?
— Так ти ж — не Недайборщ! — озвалося з темряви. — І не Клюсик!
— Авжеж не Клюсик, вічна йому пам’ять!.. Я — Оксен Цьопа! Забув?
— Це що — той брехун, який казав, що сам галеру вкрав у султана? А потім, мовляв, на султанівну обміняв, а султанівну — на коня?
— Він самий!..
Задзвеніло залізом на дальній лаві…
— Е, ні, Василю! Посидь іще трохи! Є робота!.. Нашого брата тут, я бачу, небагато?
— А небагато… Все — то турки, то венеційці, то євреї, то поляки…
— Ну, поляки — то наші! Москалі є? То теж наші…
— Єй вони… А ще — ось! — чорняві дуже, ефіопи, а далі греки, вірмени, німці, шведи…
— Строкато! З усіх ниток торба, та ще й з латками!..
— А що? Турки так і роблять, щоб було все перемішано, а то як самі козаки будуть, то зговоряться між собою про все!..
— Гаразд!.. Тут у нас до ранку має бути битва. Сто галер з гаком відрізали від флоту! Тепер треба буде їх топити!
— Хай нас розкують, а то раптом самі почнемо топитися!..
— Потім, потім! А зараз — слухати, що я наказую!
Веслярі почули — галера ще крутіше повернула праворуч. Невже козаки посилають її на таран проти іншої галери? Ану, як вона не витримає удару і справді піде на дно?
— Відімкни нас, Оксене! — загукав із темряви Тягниборода. — У нас галера стара, вона удару не витримає!
— От холера! Я кому сказав: тихо! І — веслувати на повну руку!.. Зробимо діло — відімкну всіх!..
Бубон заторохкотів у швидкому темпі. Швидше, швидше!.. Заграло море під веслами, звеселилося, задзвеніла галера своїми бортами на хвилях — і пішла напереріз аж двом суднам. Одне — вантажне — проскочило перед самим носом, торохнувши веслами по обшивці галери і ледь не загубивши своє кермо. А дрзте ез’дно — це була велика військова галера з гарматами й тисячним екіпажем — проскочити не встигло. Удар галери, яку захопили Оксен Цьопа з товариством, прийшовся якраз у середину узброєного гарматами су’дна. Тріснула Цьопина галера…
У трюм, де сиділи веслярі, ринула вода.
— Тонемо, Оксене, — гукнув із темряви Тягниборода. — Щоб же ж із тебе на цім світі шкуру зідрали, а на тому одягли!.. Давай сюди ключа, він у Юсуфа на поясі!..
Оксен по коліна в воді вовтз’зився біля безголового Юсуфа. Нарешті знайшов ключа, кинув невольникам. А вода все прибувала і прибз’вала. Ось уже й Оксен, і невольники — по пояс у воді! Та вже задзвенів під водою ланцюг, уже почали визволятися невольники від прив’язі, уже, брязкаючи кайданами, почали вони видиратися на палубу, яка хилилася то в один бік, то у другий, і все ближче й ближче примірялася до темних хвиль, щоб зачерпнути їх досповна і піти, булькаючи, на дно!..
Замкнена залога з яничарів шаленіла, намагаючись вирватися на поверхню. КІ7п>ка яничарів намагалося вискочити у вікна, але тільки голови полетіли у хвилі!
— Давай кидай їм барила з порохом! — гукав хтось із козаків.
— Навіщо? — озвався Оксен Цьопа. — Вони й так потонуть!
— Так і ми ж потонемо! — жахнувся Василь Тягниборода. І відчув, що галера, на якій він проплавав ось уже кілька літ, і справді, погойдуючись, іде на дно. У трюмі ще хтось кричав — напевне, який бідака зачепився за кільце ланцюга і не міг вирватися…
— А ми зараз поліземо на цю галеру, що протаранили! — гукнув Цьопа.
І тільки зараз Василь Тягниборода побачив, що протаранена галера плаває у воді догори кілем. її не тільки пробило, а й перевернуло. Довкола кишіло турками, що опинилися в хвилях і тепер намагалися хапатися хоч за соломинку, аби лиш вирятуватися!
— Та там же турки!
— Такі ж люди, як і ми! Усім жити хочеться!.. «Рятуйте, хто в Бога милує!» — волав хтось із трюму.
Видно, зачепився за щось кайданами.
Метнувся туди, до трюму, Оксен Цьопа. За дошки ляди намертво вхопився якийсь бідолаха. Але лізти вгору він не міг. Якісь дві колоди намертво стисли йому ліву ногу, напевне, роздробили кістку і не випускали неволь—ника назовні.
— Рятуйте! — кричав невольник.
— Присвіти, Степане! — гукнув Оксен Цьопа. Чорнолиций, мов негр, Степан підняв ліхтар. Оксен
рубонув шаблюкою по білій нозі невольника. Невольник закричав, але попросив:
— Ще! Ще! Тільки скоріше!..
Ще один удар — по тому самому місцю, — і мов хряснула поліняка. Піднялася вгору закривавлена культя, і потяг Василь Тягниборода, іцо надбіг до Оксена і Степана, зомлілого невольника… Врятували земляка, хоч і ногу відрубали, тепер треба буде чимось перев’язати, кров угамувати. Якою Бог дасть, то житиме. Хоч і калікою.
Захлиналися замкнені яничари, ревіла болем і страхом, відчаєм
