Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Генрі Райдер Хаґґард
Під полудень ми значно просунулися вниз і опинилися в тому місці, де вже починався ліс. Спочатку траплялися дрібні чагарі, але щодалі ми йшли, то зарості все густішали. Нарешті ми дісталися до великого гаю, через який звивалася наша дорога, і побачили, що там ростуть дерева зі срібним листям, дуже схожі на ті, які зустрічаються на схилі Столової гори біля Кейптауна. Це мене дуже здивувало, оскільки за весь час своїх мандрів я, окрім як у Капі, ніде їх не бачив.
— Ого! — вигукнув Гуд, з явним захопленням дивлячись на їх блискуче листя. — Та тут же до біса палива! Давайте зробимо привал і зготуємо обід. Мій шлунок уже майже переварив сире м’яса.
Ніхто не заперечив проти цієї пропозиції. Ми відійшли трохи оддалік дороги і попрямували до струмка, що дзюрчав поблизу, наламали сухого галуззя, і через кілька хвилин запалало прекрасне багаття. Відрізавши із запасів м’яса декілька чималих шматків, ми підсмажили їх, нанизавши на загострені палички, як це роблять кафри, і з’їли з величезною насолодою. Наївшись досхочу, ми запалили люльки і поринули в блаженний стан, який після наших поневірянь і пригод здавався майже божественним. Береги струмка, біля якого ми відпочивали, суцільно заросли гігантськими папоротями, з-поміж яких видні лося прозоре, як мереживо, листя дикої спаржі. Струмочок весело дзюрчав; легкий вітерець шелестів у сріблястому листі; навколо туркотіли горлиці, і птахи з яскравим оперенням, пурхаючи з гілки на гілку, виблискували, як живі коштовні камені. Довкола був рай.
Усвідомлення того, що нескінченні небезпеки і загрози, пережиті нами в дорозі, позаду і ми нарешті досягли землі обітованої, дивовижна краса цього куточка — все це так зачарувало нас, що всі мимоволі замовкли. Сер Генрі й Амбопа, сидячи поряд, тихо розмовляли сумішшю ламаної англійської і зулуської. Я лежав на запашному ложі з різнотрав’я і, приплющивши очі, спостерігав за ними. Завваживши, що Гуд кудись зник, я став шукати його очима і побачив, що він сидить в самій фланелевій сорочці біля струмка, в якому вже встиг викупатися. Звичка до виняткової охайності була така сильна, що, замість відпочити, капітан зосереджено займався своїм туалетом.
Він уже встиг вимити свій гутаперчевий комірець, ретельно витрусити і почистити піджак, жилет, штани, що добряче зносилися в наших мандрах, і сумно гойдав головою, розглядаючи численні діри. Потім, акуратно склавши одяг, він узяв черевики і пучком папороті зчистив з них бруд. Змазавши їх шматком жиру, що його він розсудливо приховав, зрізаючи з м’яса антилопи, Гуд почав їх натирати, поки вони не набули більш-менш пристойного вигляду. Потім, уважно оглянувши черевики через монокль, він узувся і продовжив свій туалет. Вийнявши з маленької дорожньої торбинки, з якою ніколи не розлучався, гребінець зі вставленим у нього крихітним дзеркальцем, капітан став ретельно розглядати обличчя. Мабуть, він залишився невдоволений побаченим, оскільки став розчісувати і пригладжувати своє волосся. Зазирнувши знову в дзеркальце, він, очевидно, знову собі не сподобався і почав мацати підборіддя, на якому красувалася чимала щетина, оскільки він не голився вже десять днів.
“Невже він збирається голитися?” — подумав я.
Справді, узявши шматок жиру, яким він щойно мастив черевики, Гуд ретельно прополоскав його в струмку. Потім, знову порившись у торбинці, він вийняв маленьку безпечну бритву, якими зазвичай користуються люди, подорожуючи морем. Старанно натерши жиром підборіддя і щоки, Гуд почав голитися. Очевидно, цей процес був вельми болісний, бо він повсякчас охав і стогнав, а я аж корчився зі сміху, спостерігаючи, як він прагне хоч якось причепурити густу щітку, що стирчала врізнобіч.
Нарешті йому вдалося абияк поголити праву щоку, і тут я раптом побачив, як щось зблиснуло в нього над головою.
Із лютою лайкою Гуд схопився на рівні (добре, що в нього була безпечна бритва, інакше він напевно перерізав би собі горло). Я теж схопився, але мовчки, і ось що побачив. Кроків за двадцять від нас стояла купка тубільців. Вони були дуже високі на зріст, з мідно-червоною шкірою. У деяких на голові маяли пишні султани з чорного пір’я, а на плечах красувалися накидки зі шкур леопарда — це все, що я встиг роздивитися.
Попереду стояв юнак років сімнадцяти з піднятою вгору рукою, в позі античної статуї дискобола, очевидно, це він кинув ніж, який, наче блискавка, промайнув над головою капітана.
Поки я їх роздивлявся, з юрби тубільців наперед виступив старий з гордою поставою воїна і, схопивши юнака за руку, щось йому сказав. Після цього всі попрямували до нас. Сер Генрі, Гуд і Амбопа ухопилися за рушниці й загрозливо підняли їх догори, але тубільці зовсім не звернули на це ніякої уваги і продовжували підступати ближче. Видно було, що вони не бачили вогнепальної зброї, інакше б не поставилися до неї з такою зневагою.
— Киньте рушниці! — гукнув я до своїх товаришів.
Мені було очевидно, що тубільців треба переконати в наших мирних намірах і спробувати викликати їхню прихильність. Це була єдина можливість зберегти наші життя. Отож я виступив наперед і звернувся до літнього воїна, котрий щойно утримав хлопця від нападу.
— Привіт вам! — сказав я зулуською навмання, бо якою іще я міг до нього звертатися.
Я був неабияк здивований, що він мене зрозумів.
— Привіт! — відповів він, правда, не чистою зулуською, але тією говіркою, що ми з Амбопою відразу його зрозуміли.
Згодом ми дізналися, що ці люди говорили старою зулуською мовою. Між старою і сучасною зулуською була приблизно така ж різниця, що існує між мовою Чосера[46] і англійською мовою XIX століття.
— Звідки ви прийшли? — звернувся до нас старий воїн. — Хто ви? І чому у трьох з вас обличчя білі, а у четвертого таке ж, як у синів наших матерів? — додав він, показуючи на Амбопу.
Я поглянув на нашого зулуса, і у
