Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Генрі Райдер Хаґґард

опинилися просто над нами, і схопився на рівні. Дрохви, як я і сподівався, налякано збилися в купу. Я двічі вистрелив, і мені пощастило вполювати одну з них. Це був прекрасний екземпляр, що важив близько двадцяти фунтів. Через півгодини здобич уже смажилася над багаттям, яке ми розпалили з сухого бадилля. Вперше за цей тиждень у нас був такий бенкет. Ми строщили цю дрохву з кісточками, лишилася тільки купка обгризених маслаків і дзьоб. Після цього ми почувалися значно краще.

Вночі, коли зійшов місяць, ми знов рушили в дорогу, прихопивши з собою стільки динь, скільки можна було нести. Що вище ми видиралися, то все прохолоднішим ставало повітря, і це було для нас великим полегшенням. Удосвіта ми опинилися десь за дюжину миль від лінії снігів. Тут ми знов надибали зарості із динями, і думка про воду перестала нас хвилювати, адже попереду було царство снігів. Але підйом тепер став дуже крутим, і ми просувалися надзвичайно повільно, долаючи не більше однієї милі за годину. Окрім того, цієї ночі ми доїли останній шматочок білтонга. За весь цей час ми не здибали в горах жодної живої істоти, за винятком дрохв, і нам не зустрілося жодного струмка або джерела. Це здавалося дуже дивним — адже над нами височіли величезні масиви снігу, мав же він час від часу танути! Але, як ми згодом виявили, з якоїсь невідомої причини всі струмки стікали потойбіч гір.

Тепер нам неабияк допікала нестача харчу. Здавалося, ми уникли смерті від спраги лише для того, щоб померти з голоду. Короткі нотатки, які я тоді систематично вів у своєму записнику, найкраще розкажуть про сумні події подальших трьох днів.

21 травня.

Вийшли об 11 годині ранку, оскільки повітря не досить прогрілося для денного переходу. Узяли з собою запас динь. Над силу пленталися протягом дня, але динь уже більше не видно — очевидно, вийшли з тієї смуги, де вони ростуть. Не бачили ніякої дичини. На заході сонця зупинилися на ночівлю. Нічого не їли вже багато годин. Вночі сильно страждали від холоду.

22-го.

Знову вийшли вдосвіта, відчуваючи велику слабкість. Упродовж дня пройшли всього п’ять миль. Зустрілося кілька невеликих ділянок землі під шаром снігу, який ми і їли, оскільки більше не було чого. Отаборилися під виступом величезного плато. Люта холоднеча. Випили потроху бренді і лягли, загорнувшись у свої ковдри і притиснувшись один до одного, щоб не замерзнути. Голод і утома завдають нам жахливих страждань. Боялися, що Вентфогель не доживе до ранку.

23-го.

Знову спробували йти далі, як тільки сонце підбилося вища, і трохи відігріло наші задубілі тіла. Становище украй загрозливе, боюся, що коли не пощастить із їжею, то цей день буде останнім для нашої подорожі. Лишилося тільки трохи бренді. Гуд, сер Генрі і Амбопа тримаються добре, але Вентфогелю зовсім кепсько. Як і більшість готтентотів, він не терпить холоду. Я вже не відчуваю колишнього гострого болю в шлунку, але якось задубів. Інші кажуть, що відчувають те ж саме. Ми перебуваємо тепер на самому хребті чи стіні з лави, що сполучає дві гори. Краєвид звідси пречудовий. Позаду до самого горизонту — величезна сяйлива пустеля, а перед нами на багато миль, — гладенька рівна товща злежаного снігу, що плавно заокруглюється догори. У центрі її — гірська вершина десь на кілька миль у периметрі, що здіймається в небо тисячі на чотири футів. Не видно жодної живої істоти. Господи, допоможи нам! Боюся і що настала наша смертна година.

А зараз я відкладу свій щоденник убік, бо це не надто цікавий матеріал для читання, окрім того, наступні події заслуговують більш детального викладу.

Протягом усього цього дня (23 травня) ми поволі підіймалися засніженим схилом, час від часу спочиваючи, щоб здобутися на силу. Мабуть, дивно виглядав наш гурт — п’ятеро виснажених, пригнічених постатей, що ледве пересували свої струджені ноги по сліпучій сніговій рівнині й щокроку озиралися навкруги голодними очима. Сенсу від цього не було ніякого, бо скільки не озирайся, нічого їстівного ніде не було. Цього дня ми подолали не більше семи миль. Десь надвечір ми опинилися простісінько біля лівої вершини Грудей Цариці Савської, себто величезного гладенького надвершя, покритого щільним сніговим шаром. Вершина над нами у тисячу футів заввишки була така велична, що мимоволі викликала захват. Ми не могли намилуватися чудовим видовищем перед нашими очима. Хвилі сонячного сяйва від призахідного сонця забарвлювали сніг в усі відтінки — від рожевого до червоного, і надвершя здавалося сяйливою діадемою.

— Знаєте що? — раптом стрепенувся Гуд. — Десь же поблизу має бути печера, про яку згадував старий джентльмен.

— Так, — озвався я, — якщо тільки вона взагалі існує.

— Послухайте, Квотермейне, — зітхнув сер Генрі, — не треба так говорити. Я повністю довіряю старому португальцю — пригадайте воду. Ми скоро знайдемо і печеру.

— Якщо ми не знайдемо її до настання темряви, ми можемо вважати себе небіжчиками, от і все, — утішливо прозвучала моя відповідь.

Ще якийсь час ми брели мовчки. Амбопа йшов поряд зі мною, закутавшись у ковдру, Туго затягнувши свій шкіряний пояс, щоб, як він казав, “примусити голод зіщулитися”, отож стан його скидався на дівочий. Раптом він схопив мене за руку.

— Поглянь! — показав він на схил гори.

Я подивився в тому напрямі й помітив на відстані приблизно двохсот ярдів від нас щось схоже на діру в гладенькій сніговій товщі.

— Це печера, — сказав Амбопа.

Напружуючи останні сили, ми попростували до цього місця. Так і є, ця діра справді була входом до печери, і без сумніву, саме тієї, про яку писав да Сильвестра! Ми встигли опинитися там дуже вчасно, бо за хвилю сонце вже сховалося, довкола все накрила пітьма. У цих широтах майже не буває сутінків. Ми заповзли до печери, яка здалася не надто просторою, і, притиснувшись один до одного, щоб зігрітися, проковтнули залишки бренді — на кожного припало ледве по ковтку.