Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Генрі Райдер Хаґґард
— Ми чужоземці й прийшли сюди з миром, — відповів я неквапно, щоб він мене зрозумів. — А цей чоловік, — додав я, тицяючи на Амбопу, — наш слуга.
— Ти брешеш, — заперечив літній воїн, — жодна людина не може перейти гори, там усе живе гине. А втім, брехня твоя ні до чого. Чужоземці не мають права ступати на Землю Кукуанів. Ви всі повинні загинути. Такий закон короля. Готуйтеся до смерті, о чужоземці!
Зізнаюся, ці слова мене неабияк приголомшили, особливо коли я побачив, що кожен тубілець здійняв руку до пояса, на якому у нього висіло щось вельми схоже на важкий, великий ніж.
— Що говорить ця стара мавпа? — запитав мене Гуд.
— Він говорить, що вони збираються нас убити, — похмуро відповів я.
— О Господи! — простогнав Гуд і, як завжди, коли він був сильно схвильований, підніс руку до рота і вийняв свою штучну верхню щелепу.
Потім він хутко вставив її назад і, присмоктуючи щелепу до піднебіння, лунко клацнув язиком.
Цей жест Гуда справив на тубільців таке враження, що у гордих кукуанів вирвався крик жаху, і вони злякано позадкували.
— Що сталося? В чому річ? — з подивом запитав я сера Генрі.
— Це зуби Гуда їх так збентежили, — схвильовано прошепотів сер Генрі. — Він їх вийняв, і вони злякалися. Вийміть їх, Гуде, вийміть зовсім!
Капітан негайно ж скорився і спритно ухитрився засунути обидві щелепи в рукав своєї фланелевої сорочки.
Наступної хвилини цікавість узяла гору, і тубільці повільно, з побоюванням знову наблизилися до нас. Очевидно, вони вже забули про свій милий намір перерізати нам горлянки.
— Скажіть нам, о чужоземці! — урочисто вигукнув старий, показуючи на Гуда, що стояв у самій фланелевій сорочці, з наполовину поголеним обличчям. — Як це може бути, що ця товста людина, тіло якої вкрито одягом, а ноги голі, у якої волосся росте лише на одній половині блідого обличчя і зовсім не росте на іншій, у якої в одному оці є ще одне око — прозоре і блискуче, — як це може бути, що в нього зуби самі виходять із рота і самі повертаються на місце?
— Відкрийте рота! — шепнув я Гуду.
Капітан негайно ж роззявив рота і, дивлячись на старого воїна, вищирився на нього, як розлючений пес, оголивши двоє червоних ясен без найменшої ознаки зубів, як у слоненяти, яке щойно народилося.
У глядачів вирвався вигук подиву.
— Де його зуби? — перестрашено загомоніли вони. — Ми їх щойно бачили на власні очі!
Одвернувшись від дикунів із презирливою міною, Гуд провів рукою по своєму ротові і, знов обернувшись, вищирився на них, і — диво! — тубільці побачили два ряди прекрасних зубів.
Тоді юнак, котрий жбурнув у нього ніж, кинувся долілиць із гучним, протяжним криком жаху. Що ж до старого воїна, у нього від страху помітно затремтіли коліна.
— Я бачу, що ви духи, — пробурмотів він, запинаючись, — бо жодна людина, народжена жінкою, не має волосся тільки на одній стороні обличчя і такого круглого, прозорого ока, і зубів, які рухаються самі! Простіть нас, о повелителі!
Нічого й казати, як я зрадів несподівано щасливому повороту справи. Поблажливо всміхнувшись, я гордовито проголосив:
— Ми згодні дарувати вам прощення. Тепер ви повинні дізнатися правду: ми прибули з іншого світу, спустившись із найбільшої зірки, яка світить вночі над вашою землею, хоч ми такі ж люди, як і ви.
— О! О! — простогнав у відповідь хор здивованих тубільців.
— Так, ми прибули із зірок, — продовжував я із милостивою усмішкою, сам дивуючись зі своєї брехні. — Ми зійшли на землю, щоб погостювати у вас і ощасливити ваш народ своїм перебуванням у вашій країні. Ви бачите, друзі мої, що, готуючись відвідати вас, я навіть вивчив вашу мову.
— Авжеж, це так! Це так! — разом видохнули тубільці.
— О повелителю! — увірвав мою натхненну промову старий воїн. — Тільки вивчив ти її дуже погано!
Я поглянув на нього з таким обуренням, що він злякано замовк.
— Тепер, любі друзі, — продовжував я, — може, вам здається, що після таких довгих мандрів і вашого негостинного прийому ми захочемо помститися вам і уразити смертю того, чия святотатська рука наважилася кинути ніж у голову людини з рухомими зубами?
— Пощадіть його, о повелителі! — благально увірвав мене старий. — Він син нашого короля, а я його дядько. Якщо з ним щось трапиться, кров його впаде на мою голову, бо відповідаю за нього я.
— Можеш у цьому не сумніватися, — виразно і злісно втрутився хлопець.
— Ви, може, думаєте, що ми не спроможні помститися? — продовжував я, не звертаючи ніякої уваги на його слова. — Заждіть, ви зараз переконаєтеся. Гей ти, нікчемний раб, — обернувся я до Амбопи, зобразивши лютий вираз на обличчі, — подай мені зачакловану палицю, яка вміє говорити! — І я непомітно підморгнув йому, показуючи на свій “експрес”.
Амбопа вмить розгадав мій намір і подав мені рушницю. Уперше в житті я побачив на його гордому обличчі щось схоже на усмішку.
— Ось вона, о повелителю повелителів! — подав він її з якнайпоштивішим уклоном.
Перед цим я помітив маленьку антилопу, що стояла на скелі на відстані сімдесяти ярдів від нас, і вирішив її застрелити.
— Ви бачите цю тварину? — звернувся я до тубільців, показуючи на антилопу. — Чи може людина, народжена жінкою, убити її одним гуком?
— Це неможливо, мій повелителю, — відповів старий.
— Однак я зроблю це, — заперечив я упевнено.
Старий
