Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Генрі Райдер Хаґґард

Потім ми спробували забутися уві сні, але люта холоднеча не давала нам заснути.

Я упевнений, що на цій величезній висоті термометр показав би не менше чотирнадцяти або п’ятнадцяти градусів нижче від нуля. Що це означало для нас, знесилених випробуваннями, що зазнали, браком їжі й нестерпною спекою пустелі, моєму читачеві легше уявити, ніж мені описати. Іще ніколи смерть так близько не заглядала мені в очі. Нескінченно довго тяглася ця страшна ніч. Ми зіщулилися і відчували, як мороз чигає навколо, жалячи то в палець, то в ногу, то в обличчя. Все тісніше і тісніше ми притискалися один до одного, марно намагаючись зігрітися, оскільки в наших змізернілих, зголоднілих тілах майже не залишалося тепла. Іноді хто-не-будь на кілька хвилин впадав у якийсь примарний сон, але довго спати ми не могли — може, на щастя, бо я не думаю, що, заснувши, ми прокинулися б коли-небудь ізнов. Я упевнений, що тільки сила волі зберегла нам життя.

Незадовго до світанку я помітив, що готтентот Вентфогель, зуби якого цокотіли всю ніч, як кастаньєти, глибоко зітхнув і вмовк. Тієї миті я не звернув на це уваги, подумав, що він заснув. Він сидів, притулившись до мене спиною, і мені здалося, що вона зовсім скрижаніла, поки не стала холодною як лід.

Нарешті пітьму змінила передсвітанкова імла, потім золотаве скісне проміння спалахнуло на снігу, й сліпуче сонце піднялося над крутосхилом і осяяло наші напівзамерзлі тіла і Вентфогеля, який сидів з-поміж нас мертвий. Не дивно, що його спина здавалася мені крижаною. Бідолаха помер, коли я почув його зітхання, і тепер уже майже зовсім задубів. Глибоко приголомшені, ми відповзли подалі від трупа (дивно, який жах завжди нас охоплює при вигляді смерті!) і залишили його сидіти так, як він і сидів — обхопивши коліна руками.

Нарешті холодне проміння сонця (воно дійсно було холодним) проникло просто в печеру. Раптом я почув чийсь жахливий вигук, і обернувся, щоб подивитися в глибінь печери.

І ось що я побачив. В кінці печери, яка була не більше двадцяти футів завдовжки, бовваніла якась постать. Голова її була опущена на груди, а довгі руки звисали обабіч. Я пильно вдивився і побачив, що це теж мертвяк і, крім того, біла людина.

Мої супутники також побачили його, і наші змучені нерви не змогли винести подібного видовища. Охоплені одним спільним бажанням якомога хутчіше вибратися з цього страшного місця, ми кинулися з печери назовні.

Розділ VII
ДОРОГА ЦАРЯ СОЛОМОНА

Вибігши на залите сонцем снігове плато, ми майже негайно зупинилися. Думаю, що кожен з нас відчував незручність перед товаришами за ту легкодухість, яку ми виявили, побачивши мертвяка.

— Я йду назад, — сказав сер Генрі.

— Навіщо? — запитав Гуд.

— У мене з’явилася думка, що… що це мій брат, — схвильовано відповів сер Генрі.

Це припущення здалося нам цілком імовірним, і ми повернулися в печеру, щоб його перевірити. Якийсь час наші очі, засліплені яскравим сонцем і сліпучою білизною снігу, нічого не могли розрізнити в напівтемряві печери. Але через якийсь час ми освоїлися з темнотою і обережно підійшли до загиблого.

Сер Генрі опустився навколішки і став пильно вдивлятися в його обличчя.

— Слава Богу! — вигукнув він із полегшенням. — Це не Джордж!

Тоді я підійшов до трупа і теж почав його роздивлятися. Це була людина висока на зріст, середнього віку, з тонкими рисами обличчя і орлиним носом; у нього були довгі чорні вуса і темне сивувате волосся. Шкіра була абсолютно жовта і щільно обтягувала його висохле обличчя. На ньому не було ніякого одягу, окрім напівзотлілих штанів, що давно перетворилися на лахміття. На шиї цього наскрізь промерзлого трупа висіло розп’яття зі слонової кістки.

— Хто б це міг бути? — вигукнув я здивовано.

— Невже ви не здогадуєтеся? — запитав Гуд.

Я заперечно похитав головою.

— Хто ж це, як не старий дон Хозе да Сильвестра!

— Не може бути! — прошепотів я схвильовано. — Адже він помер триста років тому!

— А що ж тут дивного? — спокійно відповів Гуд. — У цій холоднечі він може з таким же успіхом просидіти і три тисячі років. При низькій температурі кров і м’язи зберігаються свіжими довіку, як у замороженої новозеландської баранини. А в цій печері, хай їй біс, досить холодно. Сонце сюди ніколи не заглядає, і жоден звір не може забрести у пошуках їжі, бо тут узагалі немає нічого живого. Поза всяким сумнівом, слуга, про якого дон Хозе згадує в своїй передсмертній записці, зняв з нього одяг і залишив тут його труп: йому не під силу було поховати свого пана. Подивіться! — продовжував Гуд, нагинаючись і піднімаючи вигострений уламок кістки досить дивної форми. — Ось цією кісткою Сильвестра і надряпав свою карту.

Ми були настільки приголомшені цим відкриттям, що навіть забули про свої власні біди. Все це здавалося нам майже надприродним. Занімівши, ми дивилися на уламок кістки і на труп старого португальця.

— Дивіться, — сказав нарешті сер Генрі, показуючи на ледве помітну ранку на лівому зап’ясті старого дона Сильвестра, — ось звідки він брав кров, якою написана записка. Чи доводилося кому-небудь в житті бачити щось подібне?

Тепер не залишалося ніякого сумніву, що перед нами був да Сильвестра. Треба зізнатися, мені стало моторошно.

Перед нами сидів мертвяк, вказівки якого, накреслені триста років тому, привели нас до цієї печери. В своїй руці я тримав той самий грубий уламок кістки, яким він писав свої передсмертні рядки, і бачив на його шиї розп’яття, яке він, прощаючись із життям, притискував до своїх схолоднілих вуст.

Дивлячись на труп, я ясно уявив собі останній акт цієї драми: подорожнього, що гине сам — один від голоду і холоду, і проте прагне передати людям велику таємницю. Мені