Гості з греків - Юрій Дмитрович Ячейкін
Та все це — химерний світ підозр і припущень. А поки що, в наявності, синклітик Сімеон Пафлагонський, як офіційний голова імператорської дипломатичної місії, завдавав її фактичному керівникові, Нпкифорові Тавру, великих турбот і клопотів.
Почалося з того, що коли отець ігумен, випещений на монастирських скоринках аж до кістяка, побачив розкішний князівський стіл у світлій, як свято, позолоченій сонячними променями розписній гридні — з горами теплих рум’янобоких хлібів, казанами жарко паруючої дичини, видовженими дерев’яними тарелями зі смаженою рибою, великою — аж на людський зріст, запечених з яблуками і сливами веприків, птахів на срібних підносах з гарячо-червоними журавлинами в дзьобах, діжечки білої квашеної капусти з маленькими лісовими яблучками і ягодами горобини, бочкуваті дзбани вина, столітніх медів і пива на усякий смак, коли він побачив, як дебелі міднощокі богатирі і дружинники, анітрохи не соромлячись присутності князя, витягують з казанів цілісінькі оленячі стегна, зі смаком впинаються міцними зубами в ніжне, піддатливе м’ясо, а здоровезні кістки з маслаками і шматурами м’яса кидають не озираючись через плече дикуватим псам, аж надто схожим на своїх лісових родичів, і як ті пси тут же таки — у гридні — розгризають їх, висмоктуючи з кісток мозок, тоді Сімеон Пафлагонський вкрай жахнувся цієї варварської вакханалії, цієї неприхованої, моторошної для нього оргії на догоду неситій гріховній плоті. Страшно й огидно стало йому. Він безтямно вирячив на це диявольське бенкетування свої вицвілі перед лампадками очиці, а тоді, мов готовий на пекельні тортури мученик, зупинився перед столом і почав намовляти застольних гостей на катування гріховної плоті.
— О нерозумні! — осатаніло волав він, не тямлячи, що тільки потішає і звеселяє слухачів. — Не сподобіться ненажері, котрий після багатої трапези ще не лінувався перепливти річку, аби пожерти горох і зелені боби на вбогій ниві свого бідного сусіди, і котрий — о грішники! — захлинувся і пішов на дно на годівлю рибам і ракам! Ось як! Бо що потрібно людині, високій духом і думками? Суху скоринку і ковшик джерельної водички — ото й усе.
Він на мить передихнув і продовжував:
— Грішники, істинно глаголю: схаменіться! Не розбещуйте свою схильну до гріхів і безсоромного пожирання усякої тварі пишнопотворну плоть! Підносьте до неба свій високий дух, а не падайте у пекельну безодню слідом за своєю неситою утробою!
— Святий отче! — намагався жартом зупинити осатанілого у святості своїй синклітика Никифор Тавр. — Але ж у писанії прямо сказано: не хлібом єдиним живий чоловік…
Та де там! Хіба ж затулиш рота готовому на нелюдські муки подвижнику? Хіба ж зупиниш словом безтямного? Цілком пристойний, як на цю недоречну ситуацію, жарт Никифора Тавра тільки ще більше розпалив і розбурхав отця ігумена.
— А що таке писання? — нараз, немов з церковного амвона, загримів він. — Святе письмо — Євангеліє — це сонцесяйна колісниця незреченної мудрості, яку прудко несе четвірка білих коней — апостолів Луки, Матфея, Іоанна та Марка — наввипередки з чорною квадригою диявольської єресі. Один з коней господа нашого, святий апостол Марк рече…
— А може, ірже? — здавалося б, невинно озвався воєвода Добриня, єхидний у словесах своїх чолов’яга. Дивився на візантійського посланця з безжурною увагою, ніби й не з його слів зчинився за столами дружній регіт, що аж зброя на стінах гридні задзвеніла. Князь теж засяяв посмішкою, радіючи вдалому дотепу. Боже, якби ж то пощастило тоді все звести на жарти! Але Сімеон Пафлагонський у жартах не тямив…
— Рече! — аж зойкнув отець ігумен. — Слухайте, о грішники!.. — І він розповів відому біблійську притчу про те, як Ісус п’ятьма хлібинами й двома рибинами нагодував п’ять тисяч чоловік, ще й залишилося.
— Гей, хлопці-молодці! — весело гукнув тут до отроків, що за столом слугували, воєвода Добриня. — Нумо, дайте імператорському посланцеві п’ять найбільших хлібин і дві найбільші рибини та дванадцять кошиків для них дайте! Хай святий отець розподілить їх по кошиках так, щоб князівського достатку побільшало. — Він засміявся білозубо і приязно до всіх: — Хочете чуда?
— Хочемо! Хочемо! — радо відгукнулись звідусіль.
— Ну то потішмося.
І знову все могло на гаразд скінчитися: люди, що сміються, зла на серці ще не тримають. Тільки не до сміху стало, коли затятий монастирський святенник почав навчати уму-розуму самого руського князя.
— Княже! — заволав Сімеон Пафлагонський, скеровуючи в груди Володимира довгий і зжовтілий перст. — Ти дивишся на свій багатий від щедрот твоїх стіл, на твоїх застольних об’їдал та обпивал і гадаєш в суєті своїй: «То вірні і любі серцю моєму друзі».
Спохмурнів Володимир-князь, зникла з уст його посмішка. Та Сімеон на це не зважив.
— А дружби між людьми, князю, нема. Не існує! Є потяг до купного бекання і мекання, сиріч — базікання, а ще спільного пожирання їжі. Люди — як звірі, а звірі — не люди! Тому друзів слід стерегтись більше, аніж ворогів. Адже ворогові ти не викажеш своєї слабини, а другові пожалієшся. Од ворога ти з мечем боронитимеш свій дім, а друга ти за ручку ведеш у двері і відчиняєш йому всі палати. А твій невірний у гріховному єстві своєму друг заздрить тобі і твоєму розуму, заздрить твоїй силі і достатку, заздрить твоїй небоязкій упевненій щирості, а тому їсть твоє і п’є твоє, скільки його несите черево вмістить, а тоді ще гудить заведені тобою порядки і звичаї твої!
Мертво стало у білій гридні, холодно і незатишно. В очах ображених воїв блиснули сині вогні… Тільки пси гарчали над кістками, стрибали по палаті і стукотіли міцними пазурами по дерев’яній восково-жовтій підлозі.
Ворухнув Володимпр-князь крутого бровою — нахилився до нього юний отрок, свіжій і чистий, весь у сніжно-білому льняному полотні. Про щось нечутно прошепотів йому руський володар, і отрок легко метнувся з палати.
А незабаром розчахнулися звідусіль двері до гридні, і ринули в них, стрибаючи, мов цапи, один через одного, розфарбовані і розмальовані мужики у вивернутих хутром наверх кожушинах, баранячих шапках, у берестяних личаках. А деякі з них — жах який! — замість облич мали свинячі рила і вовчі личини. І все це дуділо, свистіло,
