Гості з греків - Юрій Дмитрович Ячейкін

Тоді подивився Володимир у бік двора ярла Інгоульфа, який замочив свій меч у крові його брата Ярополка. Разом із сином Яріслейфом…

І всі подивилися туди…

Тихо сказав князь, зовсім тихо, ледь чутно:

— Вирішуйте без мене — даю на те згоду…

Владо, владо! Чому робиш людину лялькою примх своїх?

І знав князь, як воно станеться. І справді сталося так, як він знав.

Потім розповідали йому: кидали жереб біля кумирні при всьому народі. На кожен двір кидали по черзі, і нікому той зловісний жереб не випадав. Раз у раз більшало люду, котрих проминуло лихо. Аж ось кинули на двір Інгоульфа, хоч він на жеребкування не прийшов. І впав жереб на сина його Яріслейфа. Вміли в Києві жереб кидати, як і ніж у ціль… Радісно заревіла юрба і охоче посунула до варяга. Усім він був чужий і нелюбий. А ще в юрбі казали, що справедливі боги вимагають крові його сина за князя Ярополка.

Варяг із челяддю зачинився за міцними ворітьми. Ті ворота висадили дубовою колодою. Ярл Інгоульф був певен, що його й пальцем ніхто не посміє торкнути, і вийшов до люду без меча.

«Чого хочете? — запитав він. — Моїх воріт? Беріть ворота». — «Хочемо твого сина», — відповіли йому. «Для чого?» — питав, ніби не знав. «Боги хочуть жертву». — «До чого ж тут мій син Яріслейф?» — «Жереб упав на нього. Боги хочуть узяти його до себе».

І тоді ярл Інгоульф узявся в боки, примружився і почав кпити: «Боги хочуть, боги бажають… Ах-ах-ах!.. У вас не боги, а дерево! Нині вони є, а завтра згниють. Боги хочуть… Ти диви! А чому ж вони хочуть, коли не їдять, не п’ють, не говорять?.. Та й взагалі не було б на світі ваших богів, якби ви самі не витесали їх з дерева, як і все стругаєте!» — «Гей ти, чужинцю! Менше розпатякуй! Давай сина!» Та ярл не вгавав: «Боги хочуть… Казали б уже: „бовванці“… А бог існує Один, котрий сотворив небо і землю, зірки і місяць, і сонце, і людину, якій дав жити на землі. А ваші боги що зробили? Самі вами ж роблені! Не дам сина дерев’яним бовванцям!» — «Ні, даси, вража личино! Ми прийшли і без твого сина не підемо!» — «Ну, добре, давайте порозуміємось. Якщо вони справді боги, то хай пошлють до мене якогось одного бога з-поміж себе по цю жертву. Йому я віддам сина. А ви чого клопочетесь?» Насунула на нього юрба: «Кажи, де ховаєш, бо самі знайдемо!» Закричав ярл: «Геть з двору! Піду до князя чолом бити на вас, лиходіїв! За нас він вас усіх посіче!» — «Самі лиходії! Ви убили Ярополка! Душогуби! Вовкулаки заморські! Упирі!»

Аж тоді розчахнулися двері до хоромів, сипонула з них челядь з батогами, а Яріслейф з двома мечами — один кинув батькові, і той зброю спритно впіймав на льоту. Підняли мечі і пішли на юрбу, щоб за хвилю обом полягти заюшеними…

І знову не стало жертви богам, та ніхто вже не бажав її шукати. Ніхто не жалів забитих варягів, останніх, що лишилися в Києві. Однак після їх смерті утихомирились люди. Кожне убивство нуртує і не дає спокійного сну. Якби варягів судили і покарали за їхній злочин, у всіх було б чисте сумління. А так сталося діло темне, нещире, підле, і кожен це подумки розумів, хоч і не промовляв уголос. А може, справді боги їхніми руками отак помстилися за смерть Ярополка? Може, тому їхні руки закривавилися, що князь убивць не покарав? Хто скаже, чому він їх не покарав? Хто відповість?

Мовчали темні, прокурені ідоли. На Старокиївській горі чорними стовпами здіймалися в небо смоляні дими. Стояли ідоли поряд, але не збратані, і це вкарбувалося до кожної голови…

День зійшов разом із сонцем — світлий, безхмарний, але не гарячий. З гір повівала приємна прохолода, що бадьорила тіло. Никифор Тавр прибув до школи ще вчора, добре відпочив і піднявся разом з усіма, дотримуючись усталеного шкільного розпорядку. Зараз походжав серед вихованців, склавши руки на грудях і замислено тримаючись правицею за підборіддя. Робив це про людське око, аби ніхто не заважав йому, насправді ж уважно прислухався до розмов, що точилися навколо.

Невпізнанно змінилися колишні залякані хлопчаки, маленькі бранці, за роки, проведені у таємній школі. Хоч мали ще отроцькі ламкі голоси, але щоденні фізичні вправи і тренування витягли їх вгору вище за ровесників, розширили плечі, налили опуклі м’язи динамічною силою. Никифор Тавр із втіхою прислухався, як вони із знанням справи гомоніли поміж собою про далекі купецькі шляхи до Європи, Індії і Китаю, про вени та артерії людського тіла, про пульс і лихоманку, про валютний курс міняйл і процентні заклади лихварів, про дію різних отрут і прийоми стрільби з лука, сидячи верхи на коні, на повному чвалі, або як удати себе мертвим, зависнути з сідла униз головою і прицільно пустити у ворога стрілу з-під черева коня.

Як завжди, у гурті вихованців, вимахуючи руками, розповідав брит Норман Квіклій свої нескінченні бувалиці про військові звитяги. Цей брутальний вояк нічого іншого не знав, окрім солдатської справи, але цю знав досконало. Вирячивши своє єдине око, він хрипко і захоплюючись сам оповідав про якусь давню баталію.

Останнім часом Норман Квіклій дужо змінився — посивів і змарнів, сили його підупали. Однак Никифор Тавр і надалі тримав його у школі саме за безкінечні вояцькі оповідки, які тепер важили більше, аніж його вміння володіти зброєю. Вони пробуджували у вихованців бажання військових звитяг і ратної слави.

У гурті, що купчився навколо Нормана Квіклія, був і Феодор. Хлопець одразу впадав в око, бо вже був вищий від усіх на голову. Мав сміливе, відкрите обличчя і добре розвинуту статуру, гідну уваги античного ваятеля. У ньому одразу вчувалися спокійна певність і сила. Слухав учителя ратної справи уважно, але без надмірного запалу, що світився в очах інших, а