Гості з греків - Юрій Дмитрович Ячейкін

Кричали під вікнами князівських хоромів стоголосо і злагоджено, аж візантійське скло у шибах деренчало:

— Жертву! Боги хочуть жертву!

Виходив до люду князь, і галас вщухав, аби кожен його слово почув і до інших доніс так, як було сказано, словечко в словечко. Із ганку промовляв до них князь:

— Чого вимагаєте, нерозумні? Не можна на таке зголоситися. Кого в жертву дамо? А подумаймо! Юнака-полянина дамо? Чи, може, отрока-деревлянина? Радимича, кривича, словена або сіверянина? Кого? Дамо полянина, і родичі його скажуть: «От на богів усіх племен дали нашого хлопця-красеня. А чому не з іншого племені? Адже Перун стоїть на нашій землі». Дамо радимича, а родичі його скажуть: «Дали у жертву нашого хлопця. А чому не з іншого племені? Адже з інших земель теж стоять кумири». І всі інші якось так скажуть. То що, перед кожним кумиром різати свого? Тоді навіщо було їх спільно ставити? Ні, люди! Жертва не об’єднає племена, а роз’єднає на нові чвари та усобиці. Навіщо самим сіяти поміж усім руським людом ворожнечу, яка зійде для всіх гірким горем-кручиною? Слухайте, кияни, та іншим скажіть: всі для мене рівні, всі для мене любі, нікого не можу дати в жертву!

Та люди були ніби злим чаклуном зачаровані, були ніби причинні і нічого не хотіли втямити. Падали слова в натовп, але падали, як зерно в неродючий глинчак, бо натовп знову вибухав стоголосо:

— Жертву! Боги вимагають жертву!

Тоді замість князя виходили воїни і напирали щільно зімкнутими щитами, витісняючи розбурхану горбу за ворота, яка потім вирувала і галасувала по всьому граду Кия.

Затялися кияни. Ніби хтось їх навмисне підбурював і розпалював проти князя.

А від кумирень богів, як безупинне нагадування, валував чорний смоляний дим, ніби на Старокиївській горі день і ніч буяла незгасна пожежа…

Владо, владо! Що робиш ти з людини? Хто збагне твої примхи? Як підлащитися до тебе, щоб і собі, і усім було добре?

Минулого року теж приходили на княжий двір кияни, але кричали вони тоді інше:

— Зброю! Дай нам зброю на варягів!

Сидів замислений сам-один у світлиці, нікого до себе не кликав і мимоволі, бо воно чомусь в’язалося в уяві з теперішнім, пригадував тогорічний бунт заморських вояків, коли вони прийшли з погрозами і вимагали понад обумовлену платню по дві гривни з кожної голови — і старої, і малої. Пригадував, як стояв він самотній перед запанцерованим, готовим до раті ворожим воїнством і бачив жахне видіння: у вогні Київ, пограбований, знищений, сплюндрований…

Послухався тоді дядька Добриню, котрий раду дав: «Не гривни, військо збирай!» Пішли варяги. Однак лишився у Києві ярл Інгоульф із сином Яріслейфом. Його не лякав князів гнів, та й Володимир його не гнав, бо знав ярл забагато, щоб пустити його з ока… І справді: Володимир-князь зла йому не чинив, хоч і не вельми милував. Та варяги скрізь уміли подбати про свій достаток…

Зачинився князь у світлиці і чекав наступного дня: чи назавтра не вгамуються?

І ось одного ранку не прийшла юрба на князівське дворище, а прийшли думні бояри і поважні міські старійшини, сивобороді і мудрі. А від них відокремився найстаріший, темний обличчям, що здавалося іще темнішим від срібного волосся, що лягало на плечі, срібних брів, вусів і довгастої бороди. Був високий, широкий у раменах, але вже всохлий від старості, руки поклав на довгий костур, сплівши на ньому кістляві пальці. Ім’я мав промовисте — Велемудр. Знав його розум Володимир і тому терпляче чекав, що скаже. І проголосив Велемудр:

— Від усіх кажу — від думних бояр і старійшин града: потрібна жертва, добрий князю.

Відповів на те Володимир-князь:

— Але я своє слово казав! Чи не чули?

— Чули, князю. Але ти не чуєш, що кажуть у Києві.

— А що кажуть?

— Лихі слова ходять між людей.

— Які слова?

— Навіщо повторювати? Дурні слова. Хай їх вітер носить. Але можуть вони для всіх нас обернутися лихом. Затявся люд, князю. Не супереч йому.

— Але хіба не правду сказав я?

— Правда на твоєму боці, князю…

— Тоді — що ж?

— Не переч люду.

— А правда?

— Що таке правда? І що таке кривда? Твоя державна правда кривдить дідівську віру. Дідівська віра кривдить твою державну правду. Маємо дві правди і дві кривди.

— Чому ж так?

— Тому, що ти ламаєш віру.

— Хіба ж вона не роз’єднує Русь?

— Знову правду кажеш і знову кривдиш.

— Чим?

— А тим, що нічого не даєш взамін. Легко зруйнувати дім, а де жити? Збудуй спочатку новий, кращий, лише тоді старий ламай. І люди тоді будуть з тобою у добрій згоді.

— Теж правда…

— Отож!

Замовк Володимир-князь. Зіперся обіруч на різьблене бильце, в тяжкій задумі опустив голову. Тихо стало у дворі. Мовчки купчилися бояри. Мовчки уклякли старійшини.

Нарешті князь мовив:

— Підемо на раду.

І знову від усіх слово забрав сивий Велемудр:

— А ми вже раду правили.

— І що ж нарадили?

— А от що: кинемо усі жеребок на дітей своїх. На кого жереб упаде, того віддамо богам у жертву.

Глипнув князь спідлоба:

— Страшне діло нарадили!

— Страшне, — погодився Велемудр. І додав: — Люд наш раду ухвалив!..

Князь грізно підвів голову — як? Без нього раду правили? Люд кликали? Самі ухвалили? Очі у нього зробилися вузенькі й злі. Але відповідь вгамувала його гнів:

— Чекаємо на твоє слово, князю. Всі його чекають. Як у такому ділі без твого дозволу діяти? Ти — голова усякого нашого діла! Твоє княже слово — останнє!