Гості з греків - Юрій Дмитрович Ячейкін

— Так, так! Це правда! Мусив нам князь дати села і міста на володарювання, як по всьому світу ведеться…

— Ми люди вільні, світу бачили і знаємо, як нас інші королі цінують і шанують. Чи всі чули про вікінга Роллу, сина ярла Ронгвальда?

— Кажи, кажи нам! Кажи, о ти, котрий знає про славного і непереможного Роллу, сина Ронгвальда!

— Добре, розповім, а ви слухайте і, слухаючи, думайте про несправедливого конунга Вольдемара. Трапилося: засварився Ролла з конунгом Харальдом Гарфагером і змушений був покинути рідні місця. Повів Ролла свій флот і своїх вікінгів на здобуття нових земель, де б вони самі собі були панами. Нікого не боялися хоробрі воїни, не злякалися й могутнього короля франків Шарля і вдерлися в його державу. Пливли вздовж ріки Сени, все піддаючи вогню і мечу, окрім золота і коштовностей, яких набрали так багато, що несила було з собою везти. Тоді склали все здобуте у місті Руані і попливли далі, лише з мечами і списами. Та ось зустріло їх військо франків. І був серед франків колишній вікінг, морський конунг Гастінг, який; пішов на службу до короля і став за це графом Шартрським. Чуєте, що мав за службу? Багате і родюче графство!

— Чуємо, чуємо! Кажи далі, ти добре кажеш.

— Отож доручили франки Гастінгові повести переговори з Роллою, щоб і його взяти на службу до короля. Під’їхав граф Шартрський до табору норманнів-вікінгів і загукав: «Гей, хоробрі воїни! Як звуть вашого сеньйора?» — «У нас нема сеньйора», — відповіли люди Півночі. «Тоді скажіть, чому ви прийшли в цю країну і чого бажаєте?» — «Хочемо повоювати собі землю і людей. А ти хто, ти, що так добре промовляєш по-нашому?» — «Чи ви чули про славного морського конунга Гастінга, який об’їздив на своїх кораблях усі моря і теж воював у цьому королівстві?» — «Звичайно, чули. Гастінг почав добре, а закінчив погано. Спочатку переміг, а потім пішов слугувати до переможеного». — «А чи не хочете й ви піддатися королеві Шарлю: за вашу службу і відданість він нагородить всіх королівським достатком, лицарським званням і васальними володіннями?» — «Анітрохи, анітрохи! Ми не хочемо коритися нікому! А що повоюємо, все буде наше. Йди геть! Можеш переказати це королю».

— Слухайте далі. Старий морський конунг франкський граф Шартрський згадав закони предків і, коли переказав усе сказане королю Шарлю, покинув військо і своє графство, пішов і зник невідомо де. А Ролла з норманнами розгромив королівське військо, а тоді почав брати міста, фортеці і лицарські замки — аж до Парижа. І змушений був король Шарль віддати у володіння норманнів все узбережжя, що вони повоювали, і дістала та країна назву Нормандія, а Ролла — ім’я Ру і титул герцога Нормандського. А уклали цю угоду, братці, в містечку Сен-Клері, на ріці Епті, і сталася там весела і смішна пригода. В призначений час підійшов Ролла до короля, поклав обидві свої руки в його руки і, стоячи рівно, мовив звичайні слова: «Віднині я ваша людина і клянуся вірно охороняти ваше життя, ваше тіло і вашу королівську честь». — «Пристойно людині, що отримує такі багаті володіння, — сказали франкські барони, — схилитися перед їхньою королівською величністю на коліна і поцілувати чобіт короля». — «Ніколи! — гордо відповів Ролла. — Ніколи і ні перед ким не схилю коліна і нікому не цілуватиму чобіт!» Отак було, братці, але слухайте, що далі сталося.

— Слухаємо, слухаємо! Ніхто не спить, всі слухають.

— Барони наполягали на виконанні того стародавнього франкського звичаю, Ролла затявся, а король чекав. Тоді Ролла вирішив провчити франків та їхнього короля. «Ваша величність, — сказав він, — ваш чобіт ми поцілуємо всі, скільки нас тут норманнів є, від простого вікінга і до мене. Гей, Олафе, — гукнув він одному з вікінгів, — поцілуй чобіт короля». Олаф підійшов, нахилився, не згинаючи колін, узяв за носок королівський чобіт і розігнувся, щоб поцілувати його стоячи. Ха-ха-ха! Він підняв його так високо, що чобіт лишився у нього в руці!..

— Ха-ха-ха! Славно придумав Ролла, син Ронгвальда!

— Отак, братці… А ми тут сидимо на горі, зачинені, як барани в кошарі. Чи не поробитися нам вовками?

— Ночі темні, на Старокиївській горі наші люди… Хай буде тут друга Нормандія!

— Ми прийдемо і скажемо Вольдемарові: «Чому ти робиш нам зло? Чому не бачимо від тебе ні подяки, ні справедливості? Ти досяг всього, чого хотів, а ми не маємо нічого, за чим йшли. Щоденно ми в тяжких ратних трудах, а нічого не маємо за труди свої. Чому робиш так з нами? Отож повалимо тебе — ми такі ж лицарі, як і ти, у нас таке ж тіло, такий же ріст і в кожного така ж голова для корони, як і в тебе. Поділи між нами міста і села, щоб була у нас домівка, дичина і риба, ліси, луки і води були в нашій руці». Отак скажемо йому, а тоді послухаємо, що він відповість.

— Але ж у нього теж військо…

— Х-ха, військо…

І вже піднімається над багаттям разом з легкими іскрами голос скальда, що проказує сагу про славну загибель хороброго конунга Еріка, сина Гаральда, щоб запалити і надихнути воїнів, щоб їх не лякала смерть на раті, бо це — честь. Біля нічних вогнів точаться розмови, гарячі і небезпечні, як вогонь.

А вранці вірні люди ті розмови переказують князю Володимиру. І коли норманські варяги прийшли на княжий двір, він зустрів їх спокійно, бо знав, з чим вони прийшли.

Воїни товпилися на князівському дворищі у бойовому спорядженні, тримали перед грудьми щити і били по них мечами так, що погрозливий залізний брязкіт чули аж на Подолі.

Вони кричали, вимагали, грозилися, готові стати пліч-о-пліч до брані.

Вийшов перед ними на красне крильце князь Володимир, і вщух залізний брязкіт. А князь запитав:

— З чим прийшли? Чого хочете?

Тоді виштовхався наперед увесь закутий в панцер воїн, а хто саме, не знати,