Гості з греків - Юрій Дмитрович Ячейкін
Довге волосся його розкуйовджене. Тіло пошрамоване. Навскоси через лоб, закриваючи ліве вибите око, засмагле обличчя перетинає чорна стрічка. У правому вусі — золота сережка-сонечко. Сам Норман Квіклій оголений до пояса, статурний, жилавий і м’язистий, з опуклими міцними грудьми і животом, ніби запанцерованим під шкірою широкими пласкими камінцями. Груди його поросли плутаним рудуватим волоссям кілечками. Оголився Норман Квіклій, щоб показати учням найвразливіші на людському тілі для меча і для ножа місця.
— Слухайте і запам’ятовуйте: ніколи не полишайте меча! — хрипів він і свердлив учнів своїм єдиним сірим оком. — Кинь їжу, а меча збережи! Та що там казати: штани загуби, а меча збережи!
Божедар слухав і запам’ятовував, бо всім своїм єством відчував, що грубий вояк щиро клопочеться про їхню невідому майбутню долю і вже зараз кожного учня намагається вберегти від підступних ударів.
— Хто знає, якої миті тобі знадобиться меч? Мені ось довелося ним махати за найнесподіваніших обставин…
Норман Квіклій встромив у пісок манежу обидва мечі і обіперся на них, як на костури.
— Ми рубалися мечами, коли цезар Іоан Цимісхій водив нас під Доростол на русів, — продовжував він по хвилі мовчання. — Страшне було діло — тисячі сміливців полягли, їхніх і наших. Тільки меч був людині янголом-захисником від неминучої погибелі. Адже яка доля чекає хороброго — перемога або смерть у першому ряду! Нудно і нікчемно живе той, хто не зранений у битвах. Людина мусить володіти мечем, вміти нападати, вміти захищатися. І так живуть люди на всіх землях…
Він висмикнув один меч і, спритно перекидаючи його з руки в руку, зробив кілька класичних вправ.
— Ми рубалися в пустелі з арабами. Там я бачив вмираючих людей на піщаній рівнині серед рідких сухих кущів. Там не буває роси і не спадають дощі. Тільки на мечах виступала кривава роса і дощ падав із смертельних стріл.
Найманець-брит дикувато зиркав одним оком, ніздрі у нього тремтіли, як у вовка, що почув кров.
— Отак, хлопці! Слухайте і запам’ятовуйте! Мене слухайте — Нормана Квіклія: гарно володійте мечем, але й стережіться його! Ніколи не лінуйтеся гострити: тоді рани, заподіяні ним, не принесуть прибутку лікарям. Ви ж іще хто? Не вовки — вовченята! А надійде час, коли станете справжніми хоробрими воїнами…
Вечорами Божедар думав про своє життя. Що з ним буде, яке його майбутнє? І що то за час, про який говорив учитель? І що воно, власне, становить — оте мірило теперішнього, минулого чи майбутнього — час? Для кого він плине? Для людини? Чи для землі? Але земля сама веде лік дощовими осінями, білими зимами, квітучими веснами і плодоносними літами. Осінь, зима, весна, літо — ніколи не міняється їхній віковічний перебіг. А що становить час для людини? Одні кажуть: «Рік — як день». Інші: «День — як рік». Звідки ж ця протилежна відмінність, як між крижаною водою і пекучим вогнем?
Коли дні не схожі один на одного, коли кожен з них несе щось нове, відмінне, якусь несподіванку, якусь пам’ятливу подію, тоді вони тримають тебе в постійній напрузі, вимагають блискавичних рішень і швидких вчинків. Тоді дні спалахують, як іскри під кресалом, миготять один за одним і вмить згасають, аж здається, що не встигаєш нічого зробити, що необхідна справа тобі не під силу. Та коли ти сильний — зціпиш зуби і збереш в кулак всю свою енергію і наснагу, хоч вони й замішані часом тугою і гамованим розпачем. А коли на мить озирнешся — час раптом видовжиться в подіях, аж людині самій не віриться, що все це сталося лише за один рік, а не за ціле життя. Окремі значимі дні тоді ділять той довгий рік на короткі дні-роки, і людина мудрішає на стільки, скільки встигне зробити, а її шалені дні-роки сяють у споминах, як вогні на фарватері…
Його, Божедарів, останній рік був також насичений до краю, і незвичайні дні, як роки, один по одному карбувалися в пам’яті. Хлопців навчали володіти мечем і списом, прицільно, навіть у темряві, кидати ножа, навчали боротьби і верхової їзди. Коли випав сніг, почали вчити рахувати, читати і писати. І мимоволі виникало лихе у своїй невідомості запитання, яке, ясна річ, ніхто не наважувався промовити: для чого?
Зрідка приїздив аколіта, якого насправді називали Никифор Тавр. Кожен його приїзд був лихом для вчителів і святом для учнів: Никифор Тавр був завжди невдоволений успіхами учнів, але звинувачував за те учителів. Все, що казав Никифор Тавр, запам’ятовувалось хлопцям, як жорстокий жарт. Усі учні учили біблію, і коли один із богословів поскаржився аколіті, що деякі учні не вірять в християнського бога, Никифор Тавр прорік: «Не вірують в бога? Ну, то й що? Бог із ними!» А коли один з вихованців випадково потрапив під копита коня й загинув, аколіта тільки жорстко всміхнувся: «Потрапив під коня? Та це ж добре: є гарантія, що вже не буде під колісницею».
Однак поводився справедливо, по-жорстокому справедливо, хоч це серед загальної жорстокості не помічалося. Був у тій гірській школі кухар Феофіл, добрий кухар, але недобрий чоловік. Вій зневажав учнів і кожен кусень, що вони з’їдали, ладен був видерти у них з рота.
— Ромеї їдять раз на день, — сичав він. — Сухий корж з рибою і бобами — ото й увесь харч! А ці варвари-покидьки обжираються тричі на день! А щоб ви юшкою захлинулися! А щоб ви кісткою подавилися! Щоб наш хліб став у вас впоперек горлянки!..
Хлопці поспішно ковтали їжу під ці прокльони і від поспіху справді мало не давилися. Та ось Феофіл знайшов нову формулу для виявлення своєї зловтіхи, яка дуже припала йому до душі.
— Їжте, їжте, ненажери, — сказав він, а губи його кривила глузлива посмішка. — Свиней теж годують на убій…
В один із
