Гості з греків - Юрій Дмитрович Ячейкін

виходять барвистіші і зберігаються довше, аніж на дубових або грабових. Радісно і святково ставало людині, коли вона потрапляла до гридниці у світлий безхмарний день, коли крізь майже суцільні вікна вгорі, під самою стелею, лилися сонячні промені і спалахували чарівним світом на барвах стін.

А там були вимальовані Сонце-Ярило і світ-Місяць з почтом зірок, море-океан з човниками, царівна Лебідь і півники з хвостами жар-птиці, грифони з личинами небачених звірів і красуні з риб’ячими хвостами і хмільними келихами в руках, а ще квіти і трави, що сплелися у примхливі пишні узори, з яких нараз утворювалися фігурки різних лісових і степових тварин, і ще багато усякої всячини, фарбованої яскраво, гарячими кольорами. А втім, від того несамовитого буйства фарб у гридниці і без сонця світлішало. Особливо ж радісно у ній, коли сідали за столи богатирі і дружинники, бояри і гості заморські, коли до настінних барв приєднувалися розмаїті барви шовкового та оксамитового одягу, срібла і золота, м’якого лискучого хутра. А над усім тим за червоний стіл сідав князь — Красне Сонечко.

Феодор уже звикло вмостився за свою невеличку, чисту, восково-жовту соснову кафедру для письма, що стояла у кутку, трохи навскоси від князівського стола, праворуч від розписних, золочених і сріблених низьких дверцят, в які входив до гридниці князь. Феодор вважався при імператорській місії секретарем, отже, якщо перекласти це слово з ромейської, був особою «відокремленою»: нічого не вирішував, не брав участі ні в розмовах, ані в гульбищах. Мовчки сидів собі і нотував усе, що чув і що бачив. У шухляді кафедри він щодня знаходив повий чистий зшиток для записів, каламарик і добре застругані лебедині пера, хоч і брав усе необхідне письмове приладдя з собою.

Феодор ще ледве вийшов з юнацького віку, хоч мав статуру і м’язи бувалого дядька — тренування у секретній школі не минулися марно.

Він знав, що родом походить звідкілясь з тутешніх країв, але це викликало лише сумний спомин, вже прохололий, як згарище під сивим попелом. Усе, що він бачив, видавалося йому спрощеним, примітивним, убогим і бідним, а люди, хоч і жили в казково багатих землях, не вміли тут багатіти. Якось не вкладалося в голові візантійського вихованця, що навіть князь і його сановники живуть у дерев’яних теремах і подібні на одягнених для потіхи у пишні шати холопів. Князь не викликав поштивості і шани, особливо коли пригадувалося, що столичні ромеї лише один раз на рік бачили свого божественного василевса, непорушного у своїх золотих бармах, сяючого і ніби неживого. Здавалося, що незворушний, мов статуя, василевс — живий бог, аж ноги самі згиналися в колінах. Сміявся подумки з усього, що бачив тут, і лише одне його бентежило.

Невідомо чому, його якось підсвідомо непокоїв, а тому й дратував чоловік могутньої статури, що сідав по ліву руку од князя, тобто близько від Феодора, і, хоч сидів до нього спиною, час від часу озирався і зиркав синіми, аж темними, очима, і в тому погляді були так густо і так несподівано замішані самотність і туга, тамований сум і раптова надія, відкритий, як рана, розпач і нараз тверда, як криця, погроза, що Феодорові мліло, і він мимоволі опускав очі долу, на білий зшиток з чорними буквицями, писаними його рукою.

Неоднораз чув ім’я цього мовчазного, наймогутнішого руського богатиря, завжди мовлене з любов’ю і повагою, — Ілля Муромець, богатиря, у ратній справі уславленого більше, аніж сам воєвода Добриня. Найбільше збивало з пантелику і тому вельми докучало вже зовсім незбагненне: обличчя богатиря чомусь видавалося знайомим і рідним, хоч Феодор, а він певен цього, раніше ніколи не бачив його. Воно чомусь хвилювало хлопця, тривожило й печалило, як попіл на дворищах призабутого Карачарова, а це викликало у вихованця секрети злість на самого себе…

Феодор зітхнув з полегшенням, коли увійшов до гридниці із своїм почтом князь Володимир: сього дня Іллі Муромця з ним не було. А як прийшов Володимир-князь, почалося звикле бенкетування. Почалося з незначних розмов, із застольних здоровиць князеві, з незлобивих кепкувань і дотепів, ніби для того лише й зійшлися сюди, щоб їсти і пити і білозубо скалитися. Та ось нарешті і князь Володимир слово мовив, наївне, як на просту людину, хитре, як на державного мужа:

— От скажи нам, думний гість, просвіти нас, темних лісовиків, заморською премудрістю.

Феодор вмить слово в слово все занотував і на відповідь вже начеркнув простий знак — скорочене, умовне титло Никифора Тавра.

Колишній аколіта, а тепер начальник таємної секрети озвався одразу:

— Що бажаєш почути, добрий і люб’язний володарю?

Відповів Володимир-князь:

— Було: приходили до нас з Волги булгарські магометани, із угрів німецькі католики, а з Хазарського моря іудеї. Кожен довго і дуже свою віру хвалив, щоб і ми таку прийняли, аж ми розгубилися. І всі наших богів нарікали не інакше, як дерев’янками. Але прикро нам ставало.

Никифор Тавр слухав уважно, різка і глибока зморшка пролягла на його високому лобі.

Сміх лунав у гридниці, чаші з пивом-медом пінилися. Володимир-князь усміхався.

— Гей, богатирі та дружинники! — звернувся до всіх. — То хіба справді взяти мені в жони царівну Анну?

— Візьми, князю! А чого ж!

Спохмурнів Никифор Тавр: жарти жартами, а цей жарт не обійти, не проминути, бо не дозволяє цього честь і гідність імператорського посланця.

— Християнське одруження, — сказав твердо, — лежить тільки через церкву. Без винятків. Отже, не для тебе царівна.

— Дивись — налякав! — ущипливо відповів князь Володимир. — А чим лякаєш? Може, царівна, мов тріска, суха? Чи, може, крива, чи горбата? Чи очі її дивляться в різні боки? Чи голівка спричинена?

Він питав, а Никифор Тавр тільки заперечливо хитав головою.

— Усе ні та ні! Виходить: таки гарна. Тоді у чім річ? Задля гарної царівни можна аж на край світу піти, а в церкву і поготів. Правду кажу, друзі мої, чи ні?

— Правду кажеш! Іди і в церкву!..

— Гаразд. Коли так, піду до церкви і хрест прийму. Ти задоволений, ромею? Віддасть цар за мене свою сестру?