Гості з греків - Юрій Дмитрович Ячейкін

у тарелі било, вимахувало надутими бичачими міхурами, в яких сухо дріботіли горох та дрібні лісові горішки. І все це вищало, ревло, шаленіючи навколо отця ігумена, немов страхітливе бісівське плем’я, що раптом виринуло зі смороду пекельних закапелків.

— Свят, свят!.. Згинь, сатано! — відхрещувався від цих моторошних потвор Сімеон Пафлагонський, його нажахані очі зупинилися, ніби уздрів він самого князя пітьми Вельзевула. Позеленів він і поточився на волохаті руки рогатих, хвостатих, пританцьовуючих скоморохів-лицедіїв…

Ледве очуняв старий під колодязною водою, яку лили йому на лисий череп із цебра…

А не вчи князя!

Та, найголовніше, синклітик нерозумно повівся у найістотнішій справі, задля якої й прибули на Русь, до града Кия, посланці василевса ромеїв Василія Другого.

Розділ 13
ЦІНА РАТІ ВОЛОДИМИРА

Лихо та горе-злощастя, мов спаровані, мандрували по горах і долах безмежної Візантії. Не було кутка в імперії, де не бряжчали б мечі, де не ламалися б списи, де не впиналися б в груди стріли, де не полювали б ромеї та ромеїв і де не лилися б сльози невтішних вдів та убогих сиріт. А найбільша провина у тому молодого цезаря, що володарював велетенською країною, не маючи досвіду державного керування.

Ріс він серед безкінечних палацових заколотів, серед змовників, лиходіїв, інтриганів, убивць та узурпаторів, чиї жадібні руки, поки їх не одрубували, вперто тяглися до золотого вінця, чиї очі, поки їх не випікали, мозолили трон василевсів, чиї ноги, поки їх не перебивали, намагалися влізти в пурпурові імператорські черевички, які в державі ромеїв мав право носити лише цезар, автократор. Золото і пурпур — метал і колір василевса. І хтозна, чи не отруїли б законного спадкоємця, нащадка Василія Македонянина, чи не знайшли б його заюшеного в ліжку з ножем в грудях, чи не кинули б засліпленого в підвали лабіринту під палацом-в’язницею Буколеон, чи не замурували б навіки в кам’яному мішку на якомусь з Принцевих островів, котрі й назви такої здобули лише тому, що тут конали ті, хто виявився зайвим біля візантійського трону, якби Василій Другий не ховав своє палке бажання самому урядувати і за власними рішеннями діяти, якби вій не прикривав свої гострі і розумні очі довгими, густими віями?

Минулого літа імператор повів своє величезне військо на Болгарське царство. У майбутньому він ще заслужить в історії прізвисько, що більше пасувало б катові або ж придорожному убивці, — ім’я Василія II Болгаровбивці. Але поки що він зазнавав від болгар страшних ударів: мало не все його військо полягло під мечами об’єднаних південних слов’ян, всіяло кістками далекі гірські ущелини. Чверть віку не знали ромеї такої жахної поразки. Чорне горе для всієї Візантії — оце й був перший військовий трофей молодого імператора.

Чутка про невдалий похід надихнула на заколот воєводу Варду Фоку. Забаглося йому надіти на голову золотий вінець, на ноги — пурпурові капці.

Заколот швидко набирав сили. Під родові знамена Фоки, що бачили безліч гучних перемог, стали найвищі військові сановники, що підняли загони багатьох фем, на його боці повстала феодальна аристократія, що прагнула автономної незалежності від центральної влади. Велетенське об’єднане військо заполонило всю Малу Азію, вийшло на береги Мармурового моря, обложило Авідос і грізно стало на Босфорі під Хрисополем, де за вузькою протокою чорно нависав неприступними мурами Царівград, в якому з жалюгідною горсткою вояків, залогами варягів, яких колись випровадили з Русі, кількома сотнями моряків і озброєними городянами зачинився геть зацькований цезар Василій.

Певний перемоги, самозваний імператор Варда Фока не квапився дертися на височезні, нездоланні стіни града Константина. Не обов’язково лізти на яблуню по яблуко: коли воно дозріє, само впаде. А цих могутніх циклопічних мурів ще ніхто не подолав, хоч під стінами міста розкладали багаття греки й латиняни, перси й скіфи, авари й вірмени, араби й серби, болгари й дружини київських князів… Аж надто високі і товсті стіни! Варда Фока мав примітивний, але найнадійніший план: він поклав задушити столицю без крові — задушити Царівград в залізних обіймах облоги з допомогою безжального царя Голода.

Та до здійснення цих планів було ще далеко, бо заколотники не мали флоту, щоб зачинити місто з моря. І поки в полісах Пафлагонії — Амастриді, Гераклеї, Синопі — та в малоазійських портах Смирні, Ефесі і Мілеті гарячково будували важкі, громіздкі і неповороткі, але надійні, як фортеці, кораблі-дромони, озброєні грецьким вогнем, балістами і кутим бронзою гострим тараном, поки закладали легкі швидкохідні тахідроми, гарні для нічного чатування, і переобладнували транспортні галери під абордажні брандери — з широкими помостами, де б розмістилися цілі турми стратіотів, і майданчиками на щоглах для лучників, поки все це робилося, флот цезаря безкарно панував на Мармуровому та Руському морях і час від часу робив зухвалі наскоки на портові міста, палив верфі з недобудованими суднами.

Що лишалося ватагові заколотників?

Обіцяти усього від своїх щедрот.

І під Хрисополем та Авідосом воякам читали нові пречудові імператорські накази-новели. Читці-декламатори гучними, тренованими голосами розкотисто і врочисто провіщали з трибун, щільно оточених вояцтвом:

— Імператор воліє, аби його солдати йшли на битву з веселою душею, гарячим і вдоволеним серцем, не шкодуючи свого життя за священну справу. Імператор воліє зробити все, щоб запалити солдатську сміливість і пробудити в них хоробрість. А відтак, не буде шкодувати для вірних воїнів ані подарунків, ані привілеїв. Візьмемо Царівград, і так буде!

— І так буде! — радісно зітхав багатоголосий натовп.

А декламатор із списком новели в руці підвищує голос:

— Імператор ночами не спить — думає про добробут простого воїна, про щастя і достаток в його сім’ї. Він неусипно дбає, аби воїни користувалися усілякою повагою, цілком ними заслуженою. Їх, що віддають життя за святого імператора, він захищатиме в мирний час од зневаги чи поганого поводження з боку збирачів податків, що не приносять імперії жодної користі. Візьмемо Константинополь, і так буде!

Натовп аж реве:

— Хай буде так!

— Імператор вважає і наказує: за