Пригоди Омкая - Хома Олександрович Зубарєв

Днів через десять Кривоніжка так звик до Аляй, що, коли вона появлялась, сам біг їй назустріч. Дивлячись на Кривоніжку, інші щенята нетерпляче товклися біля нори і махали хвостиками. Навіть дорослі песці, побачивши людину, не тікали, як раніше, в тундру, а, забравшись на сусідній горбок, спокійно ждали, коли буде покладено їжу. Як тільки «шефи» зникали у комишах, уся песцева зграя наввипередки мчала до корму. Тепер Кривоніжка став невпізнанним: підріс, зміцнів, став вищий і довший за своїх товаришів. Тільки коротка від народження передня лапа псувала його ходу.

Аляй для розваги пов'язала якось Кривоніжці на шию червону стрічку. Кривоніжка глянув на кінчики стрічки, понюхав їх, лизнув і дуже налякався. До каліки відразу ж підбігли інші щенята і неприязно загарчал, побачивши на братові незвичайну прикрасу.

Одначе Кривоніжка, набравши войовничого вигляду, так шарпонув першого ж сміливця, що й інші розбишаки, підібгавши хвости, кинулись навтікача.

Прихильність Кривоніжки до Аляй, а згодом і до її друзів міцніла з кожним днем. Він бігав за «шефами» скрізь, коли вони збирали у тундрі рослини для гербаріїв і різних комах та тварин для шкільних експонатів.

Понад два місяці юннати шефствували над песцевою колонією. За цей час щенята помітно підросли. Клишоногі і немічні заморушки стали моторними ненажерливими песцями-підлітками. Тепер уже їм не вистачало тієї їжі, яку приносили діти. Куховарка Рахтина дочиста визбирувала і в їдальні, і на кухні всі крихти і недоїдки. Але цього було мало: потрібне було безперебійне постачання, проте корму взяти ніде.

Правда, у річці Чир водилось трохи риби. Жителі іноді ловили її, але на цей час риболовних снастей у стійбищі не знайшлося. Бригада рибалок забрала сіті на велику річку — ловити гольців; там сіті і залишились.

Сталося так, що в цей час у маленькому глухому стійбищі розпочалися великі справи. З ранку до ночі стукали сокири, дзвеніли пилки, гуркотіли у морі лебідки, лунали дружні трудові вигуки. Жителі селища ламали старі темні яранги, обтягнуті прогнилими оленячими шкурами, і на їхньому місці ставили привезені на судні з Великої землі нові світлі будинки. Спорудили школу, радіовузол і маленьку радіостанцію з вітряком. На далекому узбережжі холодного Чукотського моря спалахнула яскрава лампочка Ілліча. По безмежних просторах Далекої Півночі вперше пролунав могутній голос Москви. Тут же, на березі моря, суднова бригада будівельників поставила на велетенські нарти гарний світлий будиночок. Це була червона яранга — пересувна академія, як її назвали чукчі. Гусеничний трактор, спущений з судна, підчепив нарти і потяг їх разом з будинком у глиб тундри, де паслись десятки тисяч колгоспних оленів. У червоній яранзі були і підручники, і зошити, і інше шкільне приладдя. У цьому незвичайному поїзді їхало двоє молодих учителів-чукчів. Вони мандруватимуть з табунами і проводитимуть шкільні заняття з неписьменними і малописьменними колгоспниками-пастухами.

Гусеничний трактор пирхав димом, гуркотів мотором, підминав під себе купини, розсував до вічної мерзлоти торф'яні шари, топтав широколисту осоку та очерет. Великі нарти, зроблені з товстих колод, повільно, але неухильно прокладали шлях по безкраїх болотах, де раніше взимку зрідка проходили тільки поодинокі собачі упряжки та вили голодні білі полярні вовки.

Багато школярів із стійбища поїхало тоді у червоній яранзі до своїх батьків-оленярів у далекі табуни. Вони добре проведуть там літо, а восени, по першому сніжку, їх привезуть знову до школи на прудконогих оленях.

Як тільки завершилась перебудова стійбища, колгоспники-мисливці знову приступили до своїх основних занять. Вони подалися на промислові ділянки, розкидані на десятки кілометрів по берегу моря. Мисливці ремонтували хатини, лагодили спорядження, стріляли нерп, моржів, — заготовляли на зиму корм для їздових собак, а основне — приманку для ловіння дорогоцінних білих песців. У стійбищі залишилась на літо невелика частина учнів та кілька чоловіків на підсобних роботах. Навіть голова колгоспу Пинич і той вирушив на моторному вельботі у мисливські бригади перевіряти, що зроблено.

У школярів-юннатів було багато невідкладних справ. Вони мали негайно знайти корм для своїх годованців. Діти пробували ловити і ховрашків, і лемінгів, і інших гризунів; робили зашморги, сільця і виставляли їх біля нір. Проте хитрі гризуни рідко попадали в пастку. Одна надія залишилась — риба. Коли б сіті роздобути, хоч які-небудь, хоч нікудишні!

І сіті згодом знайшлись.

Вукуга йшов селищем і випадково помітив на старій, напіврозваленій кладовці покинуті почорнілі сіті. Вукуга помчав до колгоспного комірника Гирголя.

Комірник вислухав Вукугу і сухо кашлянув.

— Чи не гусят в озері ловити надумали? — підозріло дивлячись на збентеженого Вукугу, суворо запитав Гирголь.

— Яких гусят? Вигадали! — обурився Вукуга. — Ми юннати — захисники корисних птахів і тварин, а не браконьєри.

— Хе, хе, хе! А навіщо вам риба потрібна? Вукуга хотів сказати, що риба потрібна їм на підгодівлю голодних маленьких песців, але згадав, що на ділянки мисливців ходити суворо заборонено, і наморщив лоб.

— Риба піде в інтернатську їдальню, от куди!

Комірник примружився, подивився на Вукугу, що переступав з ноги на ногу, і почухав потилицю.

— Ці сіті, хлопче, колгоспні, і я за них відповідаю, — Гирголь несподівано надав іншого напрямку розмові. — То й не знаю, як вирішити. А як загубите сіті?

Вукуга мало не заплакав з досади. А що, як цей жирний тюлень відмовить ім і не дасть сітей?

— Ні, ні! Що ви, дядьку Гирголь! Не загубимо, — з відчаєм просив Вукуга.

— А ти правду кажеш, що риба для інтернатського казана?

— Для інтернатського, дядьку Гирголь! — не моргнувши оком, випалив окрилений надією Вукуга.

— Ото ж дивись мені! — посварився комірник. — А коли для пустощів, то сітей не дам.

Сіть була велика і подерта. Рибалити таким знаряддям без човна і втрьох годі було й думати. Діти зібрали учнів, що мешкали в інтернаті, і хоч-не-хоч, але змушені були розповісти їм про свої справи. Ті охоче відгукнулися на їх заклик. Серед новачків знайшовся майстер не тільки лагодити старі сіті, а й в'язати нові. Учень п'ятого класу Кенчик навчився цього ремесла у свого діда — знатного колгоспного рибалки.