Пригоди Омкая - Хома Олександрович Зубарєв
Появився песець несподівано, наче з-під землі виринув. Він швидко збіг на горб, поклав лемінга біля нори і тихенько загарчав. На поклик вилізло семеро маленьких звіряток. Мордочки у них були сіренькі, животики і шийки світло-жовті. Головасті звірята з тонкими кривими лапками, побачивши лемінга, кинулись до нього. Кожен хотів першим оволодіти здобиччю. Схопивши її, щасливчик спробував утекти, але не встиг: здобич вихопив інший сміливець. Через секунду і він залишився ні з чим: здобич опинилась уже в зубах третього, потім четвертого щеняти і, нарешті, десь загубилася. Щенята метушились, розшукуючи пропажу, штовхалися, падали, хапали один одного за хвостики і сердито гарчали. Довелось батькові втихомирювати забіяк. Він порозкидав їх, а мишу, притиснувши лапою, пошматував на дрібні частки. Він сам був такий голодний, що не втерпів — проковтнув маленький шматочок, решту розхапали щенята. Але їм ще хотілось їсти. Вони оточили батька і почали тикатися мордочками у живіт. Песець сердито загарчав і відійшов. Охляле криве щеня підповзло до батька, лизнуло його і лягло поруч. Песець, мов людина, зітхнув і винувато подивився на малюка: мовляв, де ж я ще візьму?
Він побігав біля нори і знову вирушив за здобиччю. Малюки з вереском кинулись за ним. Песець попередив їх коротким суворим гарчанням, і дітлахи покірливо, один по одному, побрели у своє підземелля.
Дітей дуже розчулила ця картина.
— Бідні звірята! — ледве чутно прошепотіла Аляй. — Самі тільки ребра. У них, напевне, і матері нема. Повмирають з голоду…
— А ти як гадала? — глухо обізвався Вукуга.
— Коли б їх нагодувати чим-небудь, — промовив Меркічі. — Жаль, що ми не взяли дрібнокаліберну гвинтівку, а то підстрелили б зараз куличка або снігового подорожника.
— Стривайте, стривайте! — згадала Аляй. — Адже ми взяли з собою обід. Давайте нагодуємо ним щенят.
Діти зраділи. Вони витягли з кошиків оленину, ковбасу, пиріжки і віднесли до нори.
— Ну от! — полегшено зітхнула дівчинка. — Тепер, коли наші малята вийдуть, то наїдяться досхочу.
— А потім? — Вукуга гірко усміхнувся і запитливо подивився на Аляй.
— А що потім?
— Відомо що. Голодна смерть…
Цього юннати не могли допустити. Вони довго міркували, як допомогти щенятам, і вирішили взяти колективне шефство над песцевою сім'єю. Відповідальним за підгодівлю одностайно вибрали Меркічі.
Несподівано від сусіднього пагорба до дітей долинув глухий уривчастий кашель.
— Меркічі, хто це? — пошепки спитала Аляй.
— Здається, ніби звір…
— А може, то диверсант, закинутий до нас з Аляски, — гадав Вукуга.
— Прикордонники нікого не пропустять без документа, — заперечив Меркічі.
— Багато ти знаєш! Диверсанти без пропусків переходять кордони…
Вукуга поспішно витяг з-за халяви саморобного ножа, викуваного з напильника, і попробував пальцем лезо. За його прикладом і Аляй вийняла з кошика довгі ножиці, взяті для підрізування рослин.
До дітей знову долинуло: «Крхав, крхав».
— Без сумніву, диверсант кашляє, — пробасував Вукуга.
— Та це ж песець гарчить! Авжеж, песець! — уже впевнено сказав Меркічі. — На отому горбі, мабуть, ще нора є. Треба оглянути. Ходім…
Підлітки пробралися комишами ближче до горба, з вершини якого щойно побіг песець.
— Ось він, твій диверсант, — штовхнувши ліктем Вукугу, з тріумфом промовив Меркічі.
Вукуга мовчав.
Песець зупинився, насторожено глянув на комиші, прислухався до ледве чутного шурхоту. Раптом він стрибнув убік, гавкнув разів зо два і зник за пагорбом.
— Домівку вартував, — виходячи із сховища, пояснив Меркічі. — Мисливці розповідають, що, коли мати йде за поживою, батько залишається біля нори сторожем.
Діти знову підбадьорились і повеселішали.
— Ще один підшефник є! — вигукнула Аляй, відшукавши нору.
Шефи оглянули притулок песців. Біля отвору на свіжому жовтому піску виднілось багато крихітних слідів. Очевидно, малюки тільки-но бігали тут. Тут же валялись кістки дрібних гризунів і пташине пір'я — рештки убогої їжі жителів підземелля.
— А помешкання у них нікчемне, — діловито зауважив Вукуга. — Живуть напівголодні і в темних вогких землянках. От би їм, як у нас зараз на стійбищі, гарні світлі будинки й електрику!
— І радіо! — засміялась Аляй.
— А що тут смішного! — заступився за свого товариша Меркічі. — Усе скоро буде. Можливо, навіть радіо. Звірі також розуміють музику. Ясно! Ось відкриємо звіроферму і песців відразу ж розмістимо у світлих і чистих будиночках-вольєрах. Хутрове господарство повинно стояти на висоті сучасної науки.
— Так, так! — підтвердила Аляй. — Але ти повторюєш чужі слова. Так говорив представник з Анадира. Пам'ятаєш, узимку приїздив до нас?
— Ну й нехай, — зніяковів Меркічі. — Коли це правда, можна і сто разів повторити.
По дорозі додому діти побачили на останньому піщаному горбі третій виводок песців. Оглянувши нору, вони вирішили всі три сім'ї взяти під свій нагляд.
— А знаєте що, друзі? — Аляй навіть зупинилась. — Чи не краще поки що нікому не казати про нори? Бачили в колгоспі оголошення? Суворо-суворо забороняється ходити по мисливських ділянках, щоб не полохати песців. Це ж ділянка Єнато. А він злющий. Дізнається, тоді стережись…
— Песці тут узимку не живуть, — усміхнувся Меркічі. — Єнато ніколи на цьому місці не виконував плану на песців. Не тримаються тут звірі. Поживи нема: болота. Всі гризуни тікають звідси.
— А ми песців підгодовувати будемо, от вони і не втечуть, — не вгамовувалась Аляй. — Тоді Єнато і план виконає. Треба ж розуміти!
— Аляй правду каже, — підтвердив Вукуга. — Краще поки що мовчати і ходити сюди нишком. Мало що можуть подумати! Ще скажуть, що школярі — браконьєри, песцеві нори руйнують.
— Ото ж то! — підхопила Аляй.
Так і вирішили: нікому не говорити про своє