Пригоди Омкая - Хома Олександрович Зубарєв

Лелекай став на коліна і з виглядом знавця озирнувся. Каламутними струмками вихрився по тундрі поземок.

— Он як мете! Неспокійна нині зима. Тільки переставиш капкани, очистиш від снігу, а їх знову занесе. Хоч плач.

— А ти, Лелекай, хіба промишляєш? — зацікавився я розважливими міркуваннями хлопця.

— Я не один. Нас бригада. Четвертий клас майже весь у вільний час промишляє. Треба ж колгоспові допомагати! Адже план великий, а багато мисливців відкликано в округ на курси. Не думайте, нам також, як і всім, правління план намітило. Я, наприклад, маю за сезон здати на хутряний склад шість песців і вісім горностаїв. Ну, цих звірят ми тепер легко ловимо. Напевне, читали в газетах про наших хлопчаків — Толю Кутиліна і Сергійка Калянто? Вони такі пастки з льоду вигадали, кращі від капканів. Здорово горностаї ловляться!

Лелекай торкнув мене за плече і сказав жвавіше:

— А песців у мене вже чотири! Ось як піймаю ще двох, і одержуй, Лелекай, костюм!

— Який костюм?

Хлопець хитрувато підморгнув мені і скуйовдив вкриту інеем чуприну.

— Тут справа така. В магазині на «полиці мисливця» лежить костюм якраз на мій зріст. Завідуючий факторією Якушев обіцяв його мені. «Як тільки, — каже, — план на песців виконаєш, — костюм твій». Не буду ж я ходити в школу в кухлянці і хутряних штанах. Правда ж? Так от. А я знаєте, що хочу зробити? З четвертого класу — просто в шостий. Тепер у п'ятому вчитися не довелось, бо з осені довго хворів і відстав од товаришів. Вони тепер у районі, в семирічку ходять, а я ось тут без відриву од виробництва за п'ятий готуюсь.

Лелекай поглянув на мене, розсміявся і, помовчавши, заговорив знову:

— Все літо готуватимусь. Навіть до батька в тундру не поїду. Нічого, складу. Цими днями з російської й арифметики «відмінно» одержав. Не вірите? Спитайте Варвару Іванівну, вчительку. Вона мене готує… Еге-ей! Сірко! Куди? Дорогу забув, га? Поть, поть, поть! — закричав Лелекай.

Великий широколапий вожак вовчої масті рвонув убік і потяг за собою всю упряжку.

Попереду промайнув у хвилях поземки шпилястий дах яранги, що стримів з кучугури; недалеко від неї виглянув другий, навпроти показався третій.

Стійбище було розкидане по високому стрімкому берегу моря. За стійбищем на пустирі витягнулись рівним ланцюжком недобудовані хати. Це майбутнє нове селище.

— Будуємось! — трусонувши головою, сказав хлопець. — Скоро всі яранги на злом підуть. Та вже й пора…

Нарти зупинились біля невеликого присадкуватого будинку з двома перекошеними заледенілими вікнами.

— Ось наша тимчасова контора, — сказав каюр. — Злазьте. Ви, мабуть, приїхали по перевірці промислу? Ну, до побачення. Ще зустрінемось. А я разок злітаю на аеродром по вантаж, а там мене інші хлопці змінять. У них зараз останній урок іде.

Хлопець простягнув мені гарячу міцну руку, попрощався і за хвилину зник з упряжкою в каламутній сніговій імлі…

У конторі сидів за столом огрядний літній дядько з великими рудими вусами. Це був рахівник. Він заміняв тепер і голову колгоспу, і членів правління, які поїхали в тундру до оленярів.

— Ви на ділянки не скоро потрапите, — перевіряючи мої документи, промовив вусач. — Нема на чому. На стійбищі лише дві чергових упряжки: шкільна і колгоспна. Ми їх нікому не даємо. Решта — у мисливців, а ті мешкають далеко, у промислових хатинах. І не швидко повернуться. Навіть дров тепер для пекарні і школи нікому підвезти. Добре, що учні виручають.

— Що ж робити?

Рахівник постукав пальцями по столу, випростався.

— Розумієте! Четвертий квартал підходить до кінця. Всі на промислі песців. Гарячка! А ви — на ділянки, людей відривати од роботи.

Я стояв біля порога, не знаючи, що діяти. Рахівник пересунув з одного місця на інше рахівницю, кашлянув. Один вус у нього легенько поворухнувся. Обличчя подобрішало.

— Погостюйте у нас днів п'ять-шість, — співчутливо сказав він. — Можливо, трапиться хто-небудь з упряжкою.

Вусач мав рацію. Не минуло й дня, як приїхав по капкани з далекої ділянки мисливець Каврай. Скориставшись з нагоди, я вирушив на промисел.

З моїм першим каюром Лелекаєм я зустрівся ще раз. Сталося це після мого приїзду з промислових ділянок. У цей час в. школі було велике пожвавлення. Учні і вчителі готувалися до зустрічі Нового року. Вперше їм скинули з літака, що летів на станцію «Північний полюс», справжню живу ялинку. Вона й була тепер в центрі уваги всіх. Досі ні діти, ні навіть багато хто з дорослих не бачили дерев. У північній частині Чукотського півострова вічна мерзлота, росте тільки трава, осока, квіти і різноманітні породи моху.

І раптом ялинка! Справжня, з розлогим гіллям, із смолистим ароматом. Учні від такої ялинки були у захваті. Тепер їм є чим похвалитися перед шефами з району, які обіцяли прилетіти на свято.

Але за кілька днів до Нового року погода зіпсувалася, подув вітер. Така знялася хуга — за п'ять кроків нічого не видно. Закружляла метелиця, земля і небо злилися в суцільну димну піну. Про приліт шефів годі було й думати.

Вітер гнав з моря на берег потоки дрібнесеньких крижаних голок. Ураган стрясав старі яранги, здирав з них зопрілі оленячі шкури. Вітер люто гуляв по стійбищу. В правлінні колгоспу замерзла в бочці вода, замерзло чорнило. Ми з рахівником спалили в залізній пічці всі старі папки, полиці з шаф. Нарешті полетіла у вогонь табуретка, за нею етажерка, швабра, але від цього не потеплішало.

На вулиці ні душі, наче всі вимерли. Рідко хто, пригнувшись, потопаючи в кучугурах, перебіжить вулицю…

Минуло три дні. Хуртовина не вщухала. Здавалося, вона тільки ще набирала сили.

На четверту добу в контору прийшли задихані пекар і шкільний опалювач Тинаро. Носи в обох обморожені, очі від вітру почервоніли. Вони і