Українська література » Пригодницькі книги » Пригоди Омкая - Хома Олександрович Зубарєв

Пригоди Омкая - Хома Олександрович Зубарєв

Читаємо онлайн Пригоди Омкая - Хома Олександрович Зубарєв

«Дорогі друзі зимівники! Вашого ведмедика, що називається Катиш, одержали ми з Москви в обмін на інших звірів. Усе, що написано про нього в паспорті, щира правда. Ми, працівники зоопарку, дуже любимо ведмедика за його хорошу поведінку і кмітливість. Щоденно сотні громадян приходять до зоопарку подивитися на Катиша. Іноді, під час шкільних екскурсій, Катиш, запряжений у візок, з великим задоволенням катає нашу дітвору по зоопарку. Спасибі, вам, товариші, за чудесний подарунок! Найближчим часом ми почнемо знімати кінокартини з життя звірів. У цьому фільмі одну з ролей виконуватиме і Катиш…»

— Оце так Катиш! — радісно вигукнула Гутя. — Ось він який у нас. Артист!





КАЗАН

Їдальню будували мешканці усіх двадцяти трьох яранг. Широкоплечий Каант з братом вивертали на сопці, дробили й обтесували камені-валуни, а жінки зносили їх у стійбище. Семикласник Іттиль, який приїхав на канікули додому, заготовляв з підлітками біля річки глину. Бригадир Ятто, обліковець Рале та інші мисливці чукчі зривали з яранги, в якій ніхто не жив, старі оленячі шкури, прогнилий каркас і заміняли їх новим матеріалом; інші місили глину, мурували велику плиту, треті робили лавки, столи, двері, рами.

До початку зими, перед відкриттям промислу на хутрового звіра, їдальню було закінчено. Залишалось тільки привезти казан і вмурувати його в плиту. Але для цього треба було не менше двохсот кілометрів проїхати на собаках по маловідомій тундрі, пересікти вододіл, добратися руслом річки до Північних кряжів і ущелиною спуститися в бухту. Іншого зимового шляху в порт, де судно вивантажило замовлений казан, не було.

По казан поїхав батько Іттиля — старий Чочой. Лише він один добре знав дорогу до моря. Він тут народився і виріс. Ще хлопчаком пас він тут колись у куркуля табун оленів. Чочой був дуже задоволений, коли збори доручили йому таку важливу громадську справу. Звичайно, чоловік похилого віку, він міг би й не поїхати, його давно вже звільнили від будь-якої роботи. Але від казана, можна сказати, залежав успіх заготівлі хутра. У цьому році багато жінок стійбища вирішили також ловити звірів. Тинескіна Омрік, Мільхікая Тамара, його, Чочоя, дружина, старенька Мимил підуть ставити капкани і допомагати чоловікам ловити песців. Так, так! А якщо їдальні не буде, вони не підуть на полювання. Отак жінки і заявили, тому що їм треба сидіти в яранзі і готувати їжу для сім'ї.

Старий Чочой прокладав дорогу по холодній, засніженій тундрі.

У цю пору року сонце що не день, то все нижче і нижче спускається за горб землі. І земля, і повітря, позбавлені тепла, дихають згубним холодом. Щоб не застудити легені, треба ховати обличчя в капюшон кухлянки або у хутряний шарф, пошитий з шкури молодої росомахи. А коли почнуть дубіти кінчики пальців ніг, негайно зіскакуй з нарт і біжи поруч з упряжкою, біжи доти, поки серце не загупає в грудях.

Іноді подих морозу, наче вогнем, обпалював собак. Собаки починали задихатися, пирхати. Чочой скидав тоді хутряні рукавиці і швидко відтирав гарячими долонями крижані корки, що стягували тваринам і рот, і ніс, і очі.

Щоб нарти краще ковзали, старий зупинявся, виймав з-за пазухи флягу з водою і змочував широкі дубові полозки. Коли вода кінчалась, Чочой рвав на купинах торішню траву, розпалював вогнище і, розтопивши у кухлі сніг, знову наповнював флягу водою. Він змочував полозки щоразу, як тільки крижаний шар на них стирався або відпадав.

Так їхав Чочой день, другий. А широка безлюдна тундра тікала від нього все далі і далі на північ. Здавалось, німа пустеля оперізувала всю земну кулю і нема їй ні початку, ні кінця.

На п'яту добу упряжка прибула в порт, на шосту — Чочой вже повертався назад.

Десять собак, запряжених цугом, дружно везли казан. Сніг, прибитий вітрами, одноманітно співав під полозками свою нескінченну скрипучу пісню. Чочой також співав, покурюючи пахучий тютюнець, яким наділили його в порту зимівники-радисти. Він співав тихо, низьким гортанним голосом, що нагадував туркотання голуба. Похнюпившись і трохи похитуючись, він співав про те, що колись у тундрі жило багато-багато чукчів. Вони були сміливі мисливці і добре ловили звірів. Та зажерливі куркулі й шамани забирали у них песців і нічого за них не платили. Куркулі примушували чукчів пасти їхніх оленів, але погано одягали пастухів і мало давали їм м'яса; і чукчі ходили голодні, в подертих кухлянках, дуже мерзли і вмирали. Тепер чукчам щедро платять за песців, одягаються чукчі в міцні торбази й кухлянки. Москва посилає їм у тундру великі, світлі яранги, які називають будинками. А скільки тепер у тундрі пасеться ситих швидконогих оленів! Хо! От як живуть чукчі!

Чочой жвавішав, відкидав капюшон кухлянки і постукував пужалном по казану. Старому подобалось, коли великий чорний ковпак, наче живий, починав співати густим металічним басом. Чочой усміхався, і груди його сповнювалися радістю. Він знову стукав по казану і ніжно гладив долонею його широке опукле днище. Адже нікому іншому, а саме йому доручили привезти цю важливу штуку. Чочой уже уявляв собі, з яким захопленням і заздрістю зустрінуть його дома, як жителі стійбища, зібравшись на відкриття їдальні, будуть усміхатися і зиркати у його бік. «Спасибі тобі, дорогий Чочой! — скажуть вони. — Чудового казана привіз нам. Який жирний, смачний навар виходить у ньому!»

Почуття радості від скорої зустрічі розчулювало старого. Він зупинявся і, підійшовши до собак, лагідно плескав по вкритих інеєм шиях, поправляв упряж і обсмикував на віях тонкі голки бурульок і грудочки льоду. Собаки радісно гавкали, намагаючись лизнути свого господаря в обличчя.

— Ярай-ярай-яра-аай! — рушаючи далі, підбадьорював Чочой собак.

Від знайомих слів, які провіщали близький відпочинок і домівку, собаки нетерпляче повискували і дужче натягували лямки.

На третій день після виїзду з порту нарти пересікли вододіл і спустились у розлогу долину. Чочой зупинив собак, нагодував їх, сам напився чаю і відпочив, забравшись у спальний мішок-кукуль. Коли зійшов місяць і барвисті спалахи сяйва заграли в засніженій пустелі, упряжка рушила

Відгуки про книгу Пригоди Омкая - Хома Олександрович Зубарєв (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: