Пригоди Омкая - Хома Олександрович Зубарєв
В ярангах у сім'ях мисливців також хліб вийшов, а надії на швидку зміну погоди не було. Нарешті, після довгих обговорювань, вже надвечір ми прийшли до спільного висновку: на опалення інтернату і варіння їжі почати ламать парти, а для випікання хліба зняти з недобудованого клубу кілька колод. Це були крайні, небажані заходи. Але який вихід?
Несподівано з шумом розчинилися двері і в клубах холодної пари в контору ввалився обліплений снігом, розчервонілий Лелекай. Мружачись від світла гасової лампи-«блискавки», він не поспішаючи зняв з голови малахай, ударом об одвірок збив з нього сніг, озирнувся і з лукавою усмішкою сказав рахівникові:
— Для контори дровець привіз. Будете брати?
Ми здивовано перезирнулись.
— Ти жартуєш, чи що? — наїживши вуса, скипів рахівник. — На дворі хуртовина, світу не видно, а він про якісь дрова патякає.
— Правда, правда, привіз, — пустотливо поблискуючи примруженими очима, підтвердив Лелекай. — Подивіться. Віз біля ґанку стоїть. Пекарня і школа вже днів на два забезпечені паливом. Ми з Дімкою Кінчаном і Аттином п'ять разів з'їздили. Тут же недалеко! З першої купи на мисі брали.
— Як же собаки проти вітру йшли?
— Нічого, добре бігли. А назад — куди там! Тільки держись! Мов під парусом… Здорово підганяло. Ну як, берете дрова? — ніби глузуючи з нас, знову запитав хлопець.
Ми все ще не вірили хлопцеві. Адже він такий, що іноді любить пожартувати.
Вийшли ми надвір і не можемо зрозуміти, що воно таке: собаки не собаки, а запряжка. Спини і хвости начебто собачі, але спереду дивитися страшно. Опалювач Тинаро навіть позадкував і заморгав від подиву.
— Що це за чудиська лежать? — вигукнув опалювач. — Та чи не злим шаманом став Лелекай!
— Ха! Ми всім інтернатом шаманили! — дзвінко розсміявся Лелекай. — Це ж, дядьку Тинаро, наші, шкільні, собаки. Не впізнали? Агей! — віддав команду Лелекай. — Шарик, Сірко, Хорт! Ану!
Звівшись на ноги, собаки поспішно струшували з себе сніг.
Ми так і схопилися за животи. На голови собакам були натягнуті зшиті з тюленячих шкур маски! Вони захищали тваринам морди від зустрічного ріжучого вітру. Для очей та ніздрів були вирізані невеличкі продовгуваті отвори.
— Оце так! — вигукнув рахівник, покручуючи вуса. — Ці хлопці — справжні Архімеди! За таку вигадку не жаль їм і по десять трудоднів нарахувати.
НА РІЧЦІ ЧИР
1
Меркічі стояв на купині і виглядав Вукугу й Аляй, які загубилися серед трав. Не озиваються і ніде не видно. Меркічі попростував до річки. Біля великого прибережного каменя він поставив кошика з квітами, а сам сів на камінь.
Діти збирали рослини для шкільного гербарію, і тут, біля закруту річки, вони умовилися зустрітись.
На стрімкому березі широкої річки росли карликові кущі верболозу. За ними стелилася рівнина з голубими озерами і протоками. То тут, то там виступали пологі кургани. Вони нагадували здоровенні шапки казкових велетнів. На всьому безмежжі тундри лежав яскраво-зелений килим, вигаптуваний жовтцем, оранжевими вогниками і блідо-рожевою морошкою. Від озера до озера зрідка перелітали господарі цієї землі, що повернулися з півдня: лебеді, галасливі гуси, качки, довгоногі журавлі, полярні «горобці» — снігові подорожники — жителі Далекої Півночі.
Увагу Меркічі привернув гусячий виводок. Він плив від протилежного берега річки. Виводок складався з батька, матері і п'ятьох гусенят. Маленькі, жовтенькі гусенята були вкриті оксамитовим пухом. Малята витягнулись за батьками довгим живим ланцюжком.
Меркічі, як і Аляй з Вукугою, був членом гуртка юннатів, і зараз трапилась слушна нагода для спостереження. Щоб не злякати обережну птицю, Меркічі ліг за каменем.
На середині річки дорослі гуси несподівано витягли шиї і насторожились.
— Геге, геге! — тривожно заґелґотіла гуска.
Вона неспокійно кинулась в один бік, в другий, описала коло, знову заґелґотіла і, круто повернувши, швидко попливла з виводком униз по річці.
Меркічі хотів встати й подивитися, хто налякав гусей, але кроків за п'ятдесят від нього підозріло зашелестіли кущі. Меркічі причаївся. Сторожко виглядаючи з-за каменя, він побачив звірка, дуже схожого на лисицю, трохи коротшого і нижчого за неї. Звірок біг від кущів; він був сірий, але на спині, по боках і на хвості теліпалися, мов білі латки, жмути ще не вилинялої зимової шерсті. Біля річки звір припав до землі і тихо, скрадаючись, поповз біля самої води.
Аж тепер Меркічі скоріше догадався, ніж розгледів, що то був песець. Звірок повз берегом і слідкував за гусьми. Своїм сірим забарвленням песець майже зливався з навколишньою природою, і лише білі жмути викривали його. Вони виказували гусям, де їхній ворог, і ті намагалися триматись далі від берега.
Гонитва песця за гусьми зацікавила Меркічі. «Мабуть, їжу малим промишляє», — догадався Меркічі і зійшов на кручу.
Видолинком поспішали до нього Вукуга і Аляй.
— Товариші, сюди, ідіть сюди! — Меркічі замахав рукою, кличучи друзів до себе.
Вукуга й Аляй, пригнувшись, побігли біля кущів. За поворотом річки вони заховалися в заростях верболозу.
Песець обминув піщаний мисок. У цьому місці річка, стиснута крутими берегами, була дуже вузька і бурхлива. Коли гуси порівнялися з песцем, він весь підібрався, стрибнув у воду і поплив їм навперейми. Гуси кинулись до другого берега, але, побачивши, що хижак також рвонувся за ними, повернули назад, потім знову змінили напрям. Гусак, відчувши небезпеку, особливо голосно крикнув:
«Ге, ге!», — мовляв, рятуйтесь, хто як може, і, кинувши сім'ю, ганебно втік у тундру.
Гусенята оточили матір і жалібно пищали. Хижак швидко плив до них.
